Читать онлайн книгу "Аравійська пустеля (збірник)"

Аравiйська пустеля (збiрник)
Валентин Лукич Чемерис


Історiя Украiни в романах
Валентин Чемерис (нар. 1936 р.)?– вiдомий украiнський письменник, автор iсторичних i фантастичних романiв, якi вже стали культовими, лауреат багатьох лiтературних премiй. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфенi», «Ольвiя», «Генерали Імперii», «Ордер на любов», «Ярославна», «Вашi пальцi пахнуть ладаном», «Марина – цариця московська».

Але читачi знають Чемериса i як автора оповiдань – хронiк, казок, легенд,?– у яких вiн небайдуже та неупереджено розповiдае не тiльки про минуле, але й про сучасне життя. У цiй книжцi дорослих i дiтей зацiкавить погляд автора на подii, якi вiдбувалися в рiзнi роки,?– з проекцiею на сьогодення. Своерiдна мандрiвка Украiною разом з письменником стане справжньою екскурсiею iз захоплюючими краевидами та цiкавими розповiдями, якими Валентин Чемерис начебто стверджуе, що доля однiеi людини, ii почуття та думки так само важливi, як доля народiв, подii, з яких потiм твориться iсторiя.





Валентин Лукич Чемерис

Аравiйська пустеля



© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006




Коник iз дерев’яною ногою


Коник – комаха iз довгими ногами, що стрибае й крилами утворюе сюркотливi звуки.

    (Із словника)

З однiею iз цих комах – так-так, iз довгими ногами, що стрибае й утворюе крилами сюркотливi звуки i зветься так поетично – коник, – на пiвднi Украiни пiд Марiуполем i сталася якось пригода. На жаль, зла. То назвемо ii рахубою. Чи – приключкою. (Недарма ж у нас на Украiнi кажуть: лихо приключки шукае.)

І воно таки ii знайшло. Приключку. Чи – рахубу-пригоду. Бо все у нього не так, як… Ледь було не написав: як у людей, але ж вiн – мова у нас про комаху, на ймення коник. Довговусий, прямокрилий, мае щетинкоподiбнi антени, бiльшi навiть за нього самого.

Так ось у коника i справдi все не так. Наприклад, слухае вiн не так, як ми, вухами, а… ногами. Ви уявляете? Ногами! І при цьому мае гострий слух. Де ви ще таке бачили? Хоча, як бути точнiшим, вiн слухае гомiлками – так зветься частина ноги вiд колiна до ступнi. Там у нього щось на кшталт барабанних перетинок. Себто слуховий апарат, химерно-вигадливий. Чомусь не знайшлося йому мiсця на головi у коника, як то у всiх. І у нас iз вами теж. Тож йому доводиться слухати ногами. Але хоч i на ногах у нього знаходиться слуховий апарат, та й роль свою вiн виконуе справно, тож глухим коника назвати не можна. Вiн навiть може образитись, коли ви його так назвете.

А ось звуковий апарат у коника теж знаходиться чорт зна де – даруйте! Не в горлi, як у всiх iнших, i в нас iз вами теж, а – при надкрильцях. Так звуться твердi переднi крила в жукiв i перетинчастокрилих комах, якi захищають м’якi лiтальнi крила. До перетинчастокрилих належать мурахи, бджоли, оси, наiзники, пильщики.

Бiля основи правого надкрилка у коника е так зване «дзеркальце» у виглядi округлоi тонкоi прозороi перепонки, оточеноi товстою жилкою, яка утворюе рамку. А на лiвому надкрилку е химерний пристрiй, що мае дрiбнi зубчики – вiн i виконуе роль смичка («дзеркальце» слугуе при цьому резонатором).

Пiд час своiх музичних вправ, що iх ми звемо то спiвом, то сюрчанням-тюрлюканням, коник пiднiмае i розсовуе надкрилки, а потiм починае ними вiбрувати – рухае туди-сюди. Зубчики смичка труться об рамку «дзеркальця», i починаеться… Те, що ми й чуемо, коли кажемо: коники сюрчать.

А чуемо ми iх улiтку повсюди: на луках, на галявах, у садах. І навiть у своiх дворах. І навiть на тинах. Хоч загледiти «скрипаля» непросто, адже маскуеться вiн дуже вправно.

Тюрлюкае вдень i вночi, часом аж до ранку. А вже коли затихне «останнiй коник степовий», писав якось поет Олесь, тодi й вiтер ляже на луках спати…

Уранцi коники приймають сонячнi ванни, лежать де-небудь на сонечку, перевертаються, пiдставляючи йому боки та нiжачись у сонячному лiтеплi. А потiм починають весело i невгамовно сюрчати.

Так ось пiд Марiуполем iз таким музикою i сталося лихо. Що ледь було не коштувало йому життя. Воно, хоч i маленьке в нього, але дуже-дуже йому дороге. Як i нам iз вами.

Але тут треба вам розповiсти про Архипа Куiнджi. Ви, мабуть, вже чули таке знамените прiзвище – Куiнджi? Та й хто не знае його картин «Чумацький тракт», «Украiнська нiч», «Вечiр на Украiнi», «Днiпро вранцi» i особливо, а все це – Украiна! Украiна! – фантастично-неймовiрну картину «Майська нiч на Днiпрi».

Народився художник у 1842 роцi на пiвднi Украiни в мiстечку Марiуполь. У сiм’i бiдного грека-чоботаря. Назвали його Архипом, а прiзвище маленькому грековi (украiнець вiн лише за мiсцем народження, дитинства i юностi) дали вiд прiзвиська дiда-татарина, адже «куiнджi» по-татарському означав «золотих справ майстер». Себто дiд-татарин, на вiдмiну вiд батька-грека, чоботаря за фахом, був золотарем – те, що в нашi часи зветься ювелiром.

Без батька маленький Архипко залишився рано, дуже бiдував, а тому, ледь зiп’явшись на ноги, мусив заробляти на проживання. Пас гусей, служив у пiдрядника на будiвництвi церкви, потiм у продавця хлiбом. Майже не вчився, якусь там грамоту перейняв у вчителя-грека та згодом недовго (не вистачило коштiв) вiдвiдував мiське училище.

Малюванням захопився ще в дитинствi. Не маючи по бiдностi паперу, малював, на чому доведеться: на стiнах, парканах (за що йому часто перепадало вiд власникiв тих стiн та парканiв), на якихось шматках обгорткового паперу, i навiть паличкою на пiску.

Потiм була праця ретушером у фотографiв Марiуполя, Одеси, Петербурга, Таганрога. Хотiв було якось вiдкрити власну студiю, але… Не знайшов коштiв.

Потрапивши до Феодосii в Криму, якийсь час працював у Айвазовського, тодi вже знаменитого художника-маринiста, розтирав фарби. До полотен знаменитий художник його чомусь так i не допустив.

Переiхавши до Санкт-Петербурга, безуспiшно – повна вiдсутнiсть грамоти – намагався поступити до Академii мистецтв. До тiеi Академii, дiйсним членом якоi вiн згодом стане. Як i членом Товариства художникiв. І – гордiстю iхньою. Чарiвна украiнська природа полонила його, надихнула i обезсмертила. Картини його стали знаменитими. Архип Куiнджi буде таким багатим, що з власних коштiв платитиме молодим, але бiдним художникам, стипендiю на прожиття.

Успiх до нього прийде пiсля картини «Татарська сакля в Криму», що експонувалася на академiчнiй виставцi 1868 року. А за картину «Осiнне бездорiжжя» вiн отримав звання класного художника (власне, фах учителя малювання). А потiм вiн приiде на батькiвщину до Марiуполя – свататись до Вiри Кетчерджi, яку давно i вiрно кохав. Дочка заможного купця терпляче його чекала, доки вiн, без гроша в кишенi, без знань, iз благенькою росiйською мовою пробиватиметься в Санкт-Петербурзi до своеi виплеканоi мрii – стати художником.

Пiсля весiлля Архип Куiнджi, на той час уже знаний художник, i його молода дружина якийсь час поживуть у Марiуполi, а потiм переiдуть до пiвнiчноi столицi Росiйськоi iмперii, де вестимуть вельми забезпечене життя (на той час бiдний греко-татарський хлопець без освiти стане вже добре заробляти).

Так от iсторiя, про яку ми й хочемо вам повiдати, трапилась саме тодi, як Архип та Вiра Куiнджi пiсля свого весiлля жили в Марiуполi. Там вони й познайомилися з коником-калiчкою…

День видався напрочуд ясний, сонячний, у свiтi Божому панувала весняна теплiнь. У високому пiвденному небi лiнькувато пливли бiлi хмарки – вiчнi небеснi мандрiвницi.

А внизу, на зелених луках, сюрчали невгамовнi коники: сюр-сюр… Один, другий… п’ятий… десятий… А може, iх там виспiвували сотнi, бо свiт бiлий був ними переповнений.

Здавалось, що вони тут сюрчать вiд самого сотворення свiту. І це було так, адже коники – давнього походження. Їхнi пра-пра жили-сюрчали ще в пермському перiодi геологiчноi будови Землi. Себто у кам’яновугiльному перiодi. А це – не близький, як-то кажуть, свiт. Настав вiн, пермський перiод, близько 285 мiльйонiв (мiльйонiв!) рокiв тому. І вже тодi були коники.

Тривав пермський перiод 35 мiльйонiв рокiв, уступивши свое мiсце трiасовому. А коники… Коники й тодi сюрчали. Як сюрчать вони й нинi – ви уявляете, наскiльки вони давнезнiшi за нас, людей?!. Тюрлюкають вони собi мiльйонолiття на луках, на галявах, у травi, у садах, на городах. Сюрчать, ловко маскуючись у зеленiй травi чи листi. Існуючи, як ученi пишуть, у всiх ландшафтних зонах. І в усiх зонах iх чути, а ось бачити iх, зелених скрипалiв, не всiм i щастить. У зеленiй травi iх, зелених, витягнутих, наче стебельця, не просто й загледiти.

Архип i Вiра Куiнджi любили гуляти за мiстом. Особливо на луках, де море трав i де так гарно сюрчали невидимi музики.

Архип ще змалечку любив слухати коникiв, тож хлоп’ям часто пропадав на луках, слухаючи невидимих музик, вправних скрипалiв.

Із молодою дружиною приходив на луки в гирлi Кальмiусу, простилали там ряднину, сiдали, мрiяли, дивлячись на голубе небо, i слухали, слухали метких коникiв-стрибунцiв. Їх мовби нiде не було, але вони, невидимi музики, були всюди, адже звiдусiль лунало iхне сюрчання-тюрлюкання.

Того дня, коли все й сталося, подружжя сидiло пiд плакучою вербою, що привiльно розпустила гнучке свое вiття. Перед ними простиралися знайомi смарагдовi луки, за якими шумiла рiчка Кальмiус, поспiшаючи до недалекого звiдти Азовського моря.

Молоде подружжя було на вершинi свого щастя – ще й тижня не минуло пiсля iхнього весiлля. Молодий сидiв, обхопивши руками колiна та поклавши на них голову, i замрiяно дивився на зелене рiзнотрав’я лук, убираючи в себе ту красу.

Молода дружина, простеливши бiлоснiжний рушник, викладала на нього принесенi наiдки: поставила розмальований глечик iз молодим вином, кухлики, мальований тарiль iз духмяними пирiжками. А готуючи пiдполудне, намугикувала пiсеньку, що «хороше пiд вербою вдвох iз тобою».

Архип, переповнений щастям, повторював за дружиною, що i йому «хороше пiд вербою удвох iз тобою»…

А на луках тiльки й чулося:

– Сюр-р-р!..

– Сюр-р-р…

Тюрликали, сюрчали коники, невидимi, грали на невидимих своiх скрипочках. І раптом один iз них засюрчав над ними, певно, всiвшись на гiлцi верби, що звисала над простеленим рушником.

– Сюр-сюр-р-р…

Голосистий такий.

Вiра, урвавши свою пiсеньку, завмерла, прислухаючись до того сюрчання, що линуло з верби.

– Це вiн менi пiдспiвнув, – усмiхнулась до чоловiка.

Архип iз нею погодився, i вони якийсь час мовчки слухали сюрчання, що долинало вiдкiлясь iзгори. І було так гарно i лагiдно у свiтi бiлому. Але сюрчання урвалось раптово. Молодi не встигли i переглянутись, як ще мить тому невидимий музика вже сидiв перед ними на бiлому рушнику – довговусий, довгоногий, зелений… Ворушив вусами, як наче принюхувався та роздивлявся, куди ж це вiн потрапив. Спершу подумали, що вiн зiстрибнув з верби, аж тут Вiра прошепотiла:

– Поглянь на нього, Архипе… Вiн же калiчка, бiдолашний. У нього немае однiеi нiжки…

Коник, до якого Архип простягнув руку, чомусь не мiг утекти. Хоч зазвичай вони прудкi i завжди рятуються вiд небезпеки стрибанням – раптовим, блискавичним i сильним…

Заднi ноги у коника лише для стрибання, пересуватись ними вiн не може. А ось стрибати… У спокiйному станi коники повзають по травi, чiпляючись за травинки переднiми нiжками, а якщо його потривожити, то вiн упираеться кiнцiвками гомiлок заднiх нiг, а тодi блискавично випростовуе ноги i – гоп! Стрибок уперед. Тiльки його й бачили. Ще й крильця допомагають йому миттево й безгучно зникнути, наче розчинитися на очах у зеленiй травi.

Але в коника, що впав iз верби (мабуть, через свою необачнiсть), не було однiеi задньоi нiжки. Тому вiн мiг лише повзати i не зумiв утекти, як Архип легенько взяв його двома пальцями. Роздивившись гостя, Архип показав його дружинi.

– Ой, бiдолашне… – жалiсливо зiтхнула дружина. – Таки справдi у нього немае нiжки. Тому вiн приречений. Хто ж його так…

Мабуть, пташка якась клюнула. Життя вiн свое урятував, але ноги позбувся. Тепер його може спiймати хто завгодно.

– Пропаде бiдолашка…

– Пропаде, – погодився чоловiк.

Тим часом калiчка, обхопивши переднiми нiжками палець Архипа, якось вибрався на його кiнчик аж до нiгтя, поворушив вусами, наче роздивлявся, де вiн, а здiйснивши таким чином розвiдку, заспокоiвся i навiть…

Навiть безтурботно сюркнув.

– Чуеш, чуеш, вiн у мене на пальцi спiвае! – як маленький хлопчик, засмiявся Архип.

– Вiн ще й спiвае! – подивувалася й Вiра. – А пропаде ж… Зима ось-ось, не за горами, а вiн… безногий. І вiд небезпеки не зможе втекти, бiдненький, що ж його чекае?..

– А ми його… порятуемо, – Архип вiльною рукою взяв глиняний кухлик, допив з нього вино, а натомiсть у кухлик обережно посадив коника. – Заберемо його з собою, сама ж кажеш, що загине, – вiдповiв на запитливий погляд дружини.

– Але ж у нього нова нога не виросте.

– А я для чого? Та й руки у мене е – щось придумаю…

Коли вони повернулися додому, Вiра дiстала шкатулку, в якiй зберiгала своi дрiбнички, витрусила все, натомiсть вистелила дно травою i влаштувала туди коника.

– Оце йому й буде хатка, – сказала задоволено. – Нас двое – коник буде третiм. Вихованцем нашим. От у нас уже й бiльше…

А далi в цiй iсторii починаеться легенда.

А може, билиця правдива.

Буцiмто Архип Куiнджi (а втiм, руки у нього таки справдi були золотими, якi картини малював!), так от, буцiмто Архип Куiнджi змайстрував конику крихiтну дерев’яну нiжку-протезик i якось ii приладнав калiчцi замiсть утраченоi ноги…

Нi-нi, не питайте в автора, як художник змайстрував тую нiжку – цього я вам розказати не зможу. Це треба лише бачити. І не питайте мене, як Архип Іванович протезик той крихiтний приладнав конику замiсть утраченоi нiжки. Цього я вам передати не годен.

І змайстрував протезик, i приладнав його конику – повiрте менi на слово. І коник (це правда щонайправдивiша, хоч i схожа на казку) так звикся зi своiм протезиком, i той протезик так йому добре пiдiйшов, що комаха сприймала його за власну нiжку, не вiдчуваючи нiякоi незручностi. Навiть при стрибаннi.

А стрибав вiн, як i ранiше, як тодi, коли у нього була натуральна нiжка – високо, далеко й миттево. Стриб i – його немае. Отаку штукенцiю придумав йому художник Архип Куiнджi та ще й вправно його приладнав до живого тiльця. Наче коник i народився з тiею деревинкою.

І коли подружжя Куiнджi перебралося до Санкт-Петербурга на постiйне проживання, то буцiмто забрали з собою i коника з дерев’яною нiжкою: вiн жив у них у шкатулочцi, схожiй на маленьку хатку. Вiра поставила шкатулочку на рояль, якимись крихтами його годувала – коник i жив собi.

Жив приспiвуючи. Бо й справдi спiвав – i в шкатулцi, i вибравшись з неi на бiлий рояль. Любив сюрчати ночами. А вдень, вилiзши iз шкатулки, мандрував по роялю, що був для нього великим свiтом. Як Архип казав – «променадив». А коли хто з господарiв сiдав за рояль, з першими акордами коник вибирався зi шкатулки i сюрчав у такт мелодii – пiдспiвував своiм господарям.

Ідучи до своеi майстернi, Архип Іванович незмiнно брав iз собою шкатулку, ставив ii бiля мольберта i малював черговий свiй шедевр. Працюючи, злегка за звичкою пiдспiвував.

Коник iз дерев’яною нiжкою вибирався зi шкатулки – для цього в нiй була крихiтна драбинка, – всiдався на краю i в такт художниковi сюрчав…

А часто ночами Архип i Вiра, прокинувшись, лежали й слухали, як на всi лади сюрчить iхнiй постоялець. Вiн невтомно тюрлюкав на невидимiй скрипочцi своiй, й спiв його нагадував подружжю Куiнджi про Украiну, теплий пiвдень, Марiуполь на Кальмiусi при впаданнi його в Азовське море…

Зими у Санкт-Петербурзi не ласкавi – суворi, iз крижаними вiтрами. А коли з Фiнськоi затоки, iз студеного Балтiйського моря чи здалеку, з Пiвнiчного полюса, до Санкт-Петербурга прилiтали холоди з хуртовинами i з трiскучими морозами – так було затишно у теплiм помешканнi слухати сюрчання марiупольського коника.

І чим суворiшi холоди насувались на пiвнiчну столицю iмперii, тим завзятiше в будинку Куiнджi виспiвував коник, навiваючи господарям милi спогади про далеку батькiвщину iхню…

Розчулений коником, Архип Іванович часто обдумував сюжети майбутнiх картин або й працював над ними, навiяними Украiною. Так з’явилися «Вечiр на Вкраiнi», «Украiнська нiч», «Днiпро». Художник почав пiдготовчу працю над майбутнiм шедевром – «Мiсячна нiч на Днiпрi».

Коник, що жив у художника в шкатулцi на роялi, наче зачiпав своiм сюрчанням у його душi невидиму сокровенну струну. Вона бринiла, i Куiнджi iз запалом, не знаючи нi дня нi ночi, працював над картиною. І здавалося Вiрi й Архипу, що холоднi ночi в Санкт-Петербурзi вже теплiшi, бо перед внутрiшнiм iхнiм зором поставала далека Украiна – мальовнича, прекрасна, тепла i сонячна…

Коник часто гуляв по роялю, вiн так звикся зi своею дерев’яною нiжкою, що стрибав ще вправнiше, анiж iз живою. Це ж треба було крихiтнiй комасi так припасувати деревинку, що вона й не вiдчувала ii – певно, Архип Куiнджi таки був майстром на всi руки.

Легенда це? Билиця?

Чи – правда щонайправдивiша?

Не знаю.

Може, й легенда, а може, i правда-билиця.

Але, виступаючи якось на конференцii «Людина – що це таке?» (письменники гуртом мiркували над цим вiчним питанням), я пригадав цей випадок i розповiв учасникам зiбрання про коника з дерев’яною ногою, як вiн жив-спiвав i вправно стрибав у художника Архипа Куiнджi на роялi…

Не знаю, легенда це, чи билиця, але вiрю, що саме так i було.

Архип Куiнджi – незвичайний художник, творець неймовiрно-фантастичноi картини «Мiсячна нiч на Днiпрi», справдi змайстрував покалiченому конику дерев’яну нiжку, i врятована комаха вiддячувала Куiнджi i сюрчанням, i своiми диво-стрибками. На все тiй же дерев’янiй нозi.

Інодi думаеш: як небагато треба, щоб вiдчути себе людиною i щоб бути людиною на планетi Земля. Усього лише подарувати покалiченiй комасi дерев’яну нiжку та поселити ii у шкатулцi на роялi. І так змайструвати ту диво-нiжку та приладнати, щоби комаха сприймала ii як свою.

Тож чи багато для цього треба, га?




Ведмедик, син ведмедя


Лаз був кручений, та ще й такий, що з-помiж спелеологiв називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клiтку.

Повторюючи про себе рядки з iнструкцii про те, що «при проходженнi вузьких лазiв не можна напружувати м’язи, тiло по можливостi мусить бути розслабленим, найбiльш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах i мав таке вiдчуття, нiби хтось невидимий у чорнiй пiтьмi намагаеться здерти з мене разом з одягом i шкiру.

Та от, коли здавалося, що анi дихнути, анi ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увiмкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на вiдстанi витягнутоi руки, був тупик. Звiдкiлясь iзнизу тягло в пiдборiддя вогким прохолодним повiтрям. Невже колодязь? Тодi доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рiвнозначно самогубству.

Лежачи на краю отвору, я скерував свiтло фари круто вниз i заглянув у дiру. Нi, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щiлина. Промiнь свiтла вихопив з чорнющоi пiтьми неширокий карниз, а за ним, на вiдстанi пiвтора-двох метрiв, виднiлося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

Ну от, тепер можна й роздивитись: спiшити принаймнi нiкуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стiльки наслухався. Чому печера називаеться Газдiвською? Та тому, що газда – це господар, а господарював у цiй печерi велет-ведмiдь, що вмiв говорити по-людському i насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що тi бiдолахи потiм i свiту бiлого не бачили… Ось так цiлком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потiчку Дзвiнкому. Із свого досвiду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмiнно почуеш вiд мiсцевих жителiв красиву, а часом i моторошну легенду, яку сприймаеш, як належне, адже печера без легенди – нiби й не печера, загадкова i таемнича, – а щось таке собi… дiрка та й усе. Тож i Газдiвська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печерi не велетня-ведмедя, а принаймнi вужа.

Пiдвiв голову, i промiнь свiтла вихопив iз пiтьми рожеве склепiння, що круто здiймалося вгору – я був у досить просторiй i високiй залi, з якоi i складалася печера. В реестри спелеологii вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумiете мое хвилювання i нетерпiння, з якими я й почав огляд.

Вирiшив дотримуватись правила правоi руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такi виявляться), а йдучи назад – у всi лiвi. Йшов я повiльно i раз по раз зупинявся бiля того чи iншого витвору природи. Якi незвичайнi, нереальнi пейзажi вихоплював з вiковiчноi пiтьми мiй свiтильник! Ось на галявi стоять стовбури вапнякових дерев, що нiколи не шелестiли зеленим листям i нiколи не чули пташиного спiву в своiх кронах… За ними – химернi кущi, нiби оповитi лiанами. Ажурним плетивом поросли рожевi кристали, наче фантастичний пейзаж мертвоi чужоi планети, яку нiколи не осявае сонце i над якою нiколи не голубiе небо з бiлими хмаринками.

В однiм мiсцi промiнь вихопив зi смоляноi пiтьми загадковi фiгурки. Я пiдiйшов ближче i скрикнув вiд подиву: вапняковi фiгурки були схожi на мiнiатюрних ведмедикiв, що кумедно i мальовничо поставали на заднi лапи…

«Так ось чому народне повiр’я поселило у цiй печерi ведмедя! – подумав я, милуючись фiгурками. – Очевидно, той, хто першим сюди проник i побачив цi фiгурки, розповiв про них у селi, ну а вже людський поговiр прикрасив щедро подробицями».

Я не мiг вiдiйти вiд ведмедикiв просто так. Вони були такi симпатично-кумеднi, що я простягнув до них руку. В ту мить я просто забув про одне з головних правил спелеологii: нiчого не чiпати у печерах без особливих на те потреб i тим бiльше – не брати на згадку нiяких сувенiрiв. Один вiзьме, другий прихопить, третiй не пройде мимо, четвертий… Дивись, i не лишиться нiчого вiд фантазii природи. Але в ту мить я про те, повторюю, не подумав, бо менi дуже сподобались симпатичнi ведмедики. Уявляючи, як я поставлю у себе вдома, у кабiнетi, таку фiгурку та як дивуватимуться знайомi, а я ще й примережу красиву та жахну iсторiю, щоби полоскотати iм нерви. Отож я простягнув руку i вiдломив середнього ведмедика…

Лунко трiснув у глухiй тишi сталагмiт, i менi здалося, що хтось не то вражено, не то обурливо крикнув… Я сторожко прислухався, але тут же заспокоiв себе, що то всього-на-всього своерiдна тутешня акустика, яка по-своему перекручуе кожен звук, у печерi iнодi й не таке почуеш.

Отож угамувавши в душi сум’яття, я милувався ведмедиком у свiтлi фари – вся його постава була напрочуд живою, кумедною, тiльки крихiтнi намистинки очей раптом спалахнули криваво-червоним рубiновим блиском. Той блиск менi чомусь не сподобався. Подумавши (запiзнiло, звичайно), що, мабуть, не треба було нiвечити такий витвiр природи, я сунув ведмедика в кишеню куртки – не викидати ж його тепер – i пiшов далi.

У Газдiвськiй печерi, як я невдовзi переконався, було все те, що бувае i в iнших печерах: темрява, низька температура, стопроцентна вологiсть, своерiдна акустика. І – тиша. Глуха, вiковiчна тиша, яку порушуе всього лише один звук: кап, кап, кап…

Пауза.

І знову: кап, кап, кап…

Колись, сотнi тисяч, а може, й мiльйон лiт тому, дощова чи тала вода знайшла у схилi гори трiщину, вiками ii збiльшувала, поглиблювала, вимиваючи вапняк, аж доки не проклала лабiринти. Спершу тими лабiринтами потекли струмки, розширюючи i поглиблюючи iх, за ними вже хлинули пiдземнi рiки, вимиваючи в горi галереi, колодязi, шахти, штольнi, зали, гiгантськi прiрви, одне слово, утворюючи все те, що мовою спелеологii називаеться карстовою порожниною.

І так спливали вiки, тисячi вiкiв, сотнi тисяч вiкiв…

Крапля води, розчинивши вапняк, спершу зависае на стелi, зароджуючи кам’яну бурульку – сталактит, що звисае згори вниз, i зрештою, зриваючись зi стелi, крапля розплiскуеться об долiвку, утворюючи вже сталагмiт, що наростае знизу вгору.

Так i трудяться мiльярди крапель протягом десяткiв i сотень тисяч лiт. І ось передi мною iхнi витвори – то кам’янi квiти, то плетиво, то якiсь фантастичнi тварини, птахи, комахи, то заростi химерних, нiде бiльше у свiтi не бачених дерев чи кущiв…

Та ось печера почала заокруглюватись, i я зрозумiв, що вона порiвняно невелика i складаеться лише з однiеi зали з досить високим куполом. Я звернув i пiшов назад, тепер уже лiвим краем, захоплено роздивляючись довколишнi дива.

На долiвцi – там i тут – заростi сталагмiтiв.

Наче iз дна морського здiймаються химернi небаченi водоростi, а ось пливуть медузи… Яке багатство! Яка цiкава печера! Я рухався в заростях сталагмiтiв повiльно, щоб, бува, ненароком не зломити, не зiпсувати казкове диво. Йшов, i мене не полишало вiдчуття, що передi мною схована вiчним мороком i товщею гори лежить терра iнкогнiта – невiдома земля. А втiм, кожен спелеолог, який iде печерою, завжди вiдчувае себе колумбом терра iнкогнiта.

Вiд вогкого повiтря стало важче дихати, я кашлянув i застиг з остраху. Ну й акустика! «Ха-ха-ха!.» – зареготав хтось у вiдповiдь на мое безневинне к-ха, к-ха… Нiби аж не по собi стало вiд того хахакання. Акустика вражаюча. Кожен звук печера так викривлюе, що годi його впiзнати. А ще я вiдчув, що менi чомусь стае все важче й важче дихати, щось нiби почало мене гнiтити, насторожувати… Я, щоправда, не надав тому особливого значення, як i тому, що стало важче дихати. Пригадую, я подумав тодi, що просто стомився. До того ж, у печерi надто вогке повiтря. От воно й давить на груди, утруднюе дихання.

Пiдземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобiч, звiдки починав свiй обхiд зали, i спинився здивовано: а де ж вихiд?

Коло замкнулося, а виходу… немае!

Гм… Дивно. Такого ще зi мною нiколи не траплялося.

Я постояв трохи, заспокоюючись, i подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмiтами, був неуважний, тому й не помiтив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обiйти печеру по колу, бо в цiй глухiй пiтьмi важко збагнути, де що починаеться, а де кiнчаеться.

Аби бути певним i задарма не трудити нiг, я дiстав записник, видер аркушик, написав цифру «1» i, поклавши той аркушик на долiвку, придавив його камiнчиком. А вже тодi пiшов правим краем.

Скiльки часу я йшов, освiтлюючи долiвку та стiни, не пригадую. Час нiби зупинився у вогкiй пiтьмi. Я обiйшов усю залу i повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так i не було. Фантастика!

«Дивно… – подумав я iз усе зростаючим занепокоенням. – Вхiд мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, пролiз, але таки опинився тут. То де ж вiн подiвся, той вхiд?»

Присвiтивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печерi рiвно двi години. Як швидко летить час! Але гiрше, що десь зник вхiд i, зрозумiло, вихiд. Просто смiшно, не вперше у пiдземеллi, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повiрять. Справдi-бо, вхiд зник! Три «ха-ха-ха»!

Нi, треба зосередитись, зосередитись i зосередитись.

Заспокоiтись. Вiдпочити.

До всього ж, менi чомусь стало вже геть важко дихати. І якийсь шум з’явився у вухах. По тiлу почав пробiгати легкий дрож… Гм… Це, напевно, вже наслiдки переохолодження, адже зодягнений я по-лiтньому, а тоненька нейлонова куртка не зiгрiвае. Треба би бiлизну вовняну, светра.

Я втрете пiшов по колу: вiд аркушика з цифрою «1», тодi правим краем, уважно висвiтлюючи долiвку, потiм лiвим краем повернувся, знов вийшов до аркуша з цифрою «1», а лазу так нiде й не виявив! Наче його й не було!

«Оце так… – подумав я вже iз роздратуванням. – У чари я не вiрю, у мiстику теж… То де ж подiвся вхiд?..»

Вуйко Лущак у подiбному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою i що взагалi вона (тобто нечиста сила) водить, як слiпого.

Але ж я не вуйко Лущак, у забобони не вiрю i твердо знаю: вихiд таки мусить бути! Адже був вхiд, i мiстика тут нi до чого. Сам я щось наплутав i кружляю по колу, як очманiлий. І засипати, наприклад, вхiд не могло, адже я не чув нi гуркоту обвалу, нi просто шуму, хоч акустика тут пречудова!

Я сiв, притулився спиною до стiни з намiром добре вiдпочити, заспокоiтись (перш за все, заспокоiтись!) i проаналiзувати ситуацiю, або дошукатися до першопричин своеi неуважливостi. Отак, сидячи, й почав аналiзувати. Перше: я пiшов у печеру, не попередивши нiкого на базi про свiй намiр. Отже, нiхто не знае, де я подiвся, i що зi мною, i де мене шукати.

Кепсько. Тим бiльше, що я не професiонал-спелеолог, а всього лише любитель, i досвiду особливого не мав, як виплутуватися зi складних ситуацiй.

Друге. Пiшов у незнайому печеру сам, без спецспорядження, навiть вiрьовки не прихопив. Тепер пiдсумовуемо: я припустився двох похибок, кожна з яких може закiнчитися для мене трагiчно.

Тепер що я маю? Складаний ножик, авторучку, записник i – найбiльше мое багатство! – свiтильник «УАС-1» з налобною фарою i батареею 2НК-13. Останнi двi цифри означають ампер-години. На тринадцять годин у мене вистачить свiтла. Скiльки я вже витратив?.. Глянув на годинник i не повiрив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цiй печерi? Стало якось не по собi. Але… Спокiйно, спокiйно – десь iще з десять годин я можу свiтити. А ось чи витримаю десять годин у холоднiй вогкiй печерi без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотiли зуби, я нiяк не мiг зiгрiтися. І головне, я не знав, де вихiд. А дихати стае все важче й важче.

І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справi не зарадиш. Зненацька менi спали на думку слова вуйка Лущака про Газдiвську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк ii трафив! – казав старий, коли ми з ним сидiли на березi потiчка Дзвiнкого i вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь вiзьме в печерi – назад уже не видибае…»

Я тодi, пригадую, насмiшкувато запитав: «А чому це вiн не повернеться, коли руки – ноги мае i голову на плечах?!.»

– Та тому, що не знайде виходу! – сердито вiдрiзав старий. – Газда на нього таке напустить, так його заморочить, що вiн блукатиме у печерi й блукатиме, доки не випростае ноги!

Аби не ображати доброго вуйка своiми кпинами, я тодi промовчав. А зараз, сидячи в печерi, подумав, що дарма не прислухався до слiв старого. Мiстика мiстикою, але з нiчого такi легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подiбне було, от i приписали те блукання хазяiну-ведмедю та його злiй силi… Бач, вуйко страхав мене, що нiчого не можна брати в Газдiвськiй печерi. Це, звичайно, забобон, хоча у принципi думка справедлива – навiщо спустошувати печеру?

Стривай, а що я взяв у пiдземних володiннях газди?

А-а… ведмедика.

Але це, зрештою, просто смiшно. Коли е вхiд, то мусить же бути десь вихiд, незалежно вiд того, брав ти що в печерi чи не брав.

Я дiстав з кишенi куртки ведмедика, оглянув його уважно, i тепер вiн не видався менi таким чарiвним витвором природи, як тодi, коли стояв на своему мiсцi… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадуе якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тiльки. Не треба було його чiпати. Бо що дивне у печерi – те не буде видаватися дивом у сучаснiй мiськiй квартирi.

Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишенi куртки, все ще жалкуючи, що понiвечив задарма такий витвiр природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, нiби пiднiмався на круту гору. Аби заспокоiтись, заплющив очi i намагався нi про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я вiдчув, що печерою хтось iде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.

Печерою i справдi хтось iшов.

Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…

І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.

Я розплющив очi i завмер з ляку. Прямо надi мною… стояв ведмiдь. Здоровенний, як три ведмедi завбiльшки, iз жахливою пащекою, вiн стояв на заднiх лапах, а переднi простягав до мене.

«Це менi просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоiтись. – Зараз я встану, i це бридке видиво щезне…»

Хотiв звестися i не мiг. Тiло вiдмовлялося менi пiдкорятися, я сидiв нерухомо, вiдчуваючи над собою важке хрипле дихання.

Ведмiдь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очi).

І раптом велет сказав, чiтко вимовляючи слова:

– Ти навiщо взяв ведмедика, сина мого?

Я крикнув i… Проснувся? Нi, здаеться, я не спав. Просто сидiв iз заплющеними очима. А коли розплющив очi, ведмедя бiля мене вже не було, але я виразно чув, як вiн важко йшов печерою, як гупав у пiтьмi, на щось натикався, хрипло та важко дихав i щось бурмотiв до себе, як бурмоче сам до себе старий дiд.

«Нi, я таки справдi задрiмав», – подумав я i хотiв було уже встати, як зненацька тишу печери розiтнув крик:

– Вiддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!

Менi враз забракло духу.

– Вiзьми… ось вiн… – сквапно проказав я (дихати було, як нiколи, важко) i, дiставши з кишенi куртки ведмедика, поклав його пiд стiною. – Вiзьми свого синка, вiзьми…

І, схопившись, побiг геть вiд того мiсця, хоча куди я мiг утекти з печери, з якоi не було виходу?

У печерi стало тихо-тихо.

Десь i зник ведмiдь, не чути було бiльше його важкоi ходи i хриплого дихання та бурмотiння. Я зупинився i витер мокрого лоба.

Нi, це таки був сон. Сон i бiльше нiчого. Просто я задрiмав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І вiд тих лунких i чiтких звукiв з мене нiби пелена спала. Стало напрочуд легко, вiльно, i я з шумом перевiв подих… Трохи навiть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди бувае пiсля нервового потрясiння, захотiлося нестримно посмiятися. Я все збагнув. От наiвний дивак! Та вхiд же е! Є, тiльки шукав я його не там, де треба, не там, де вiн знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелi печери, потiм став на карниз i стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, iз стелi, а шукав вхiд унизу, при долiвцi. Чи принаймнi в стiнi. Себто мислив i дiяв по шаблону: якщо е вихiд, то вiн мусить бути в стiнi. Адже у мiських квартирах дверi завжди в стiнi, а не на стелi. Ось цей стереотип мислення i став причиною моiх безрезультатних пошукiв виходу там, де його не було.

Я швидко розшукав знайомий карниз угорi, що маскував лаз, пiдстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стiну i за мить уже був на карнизi. А звiдти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печерi таки добряче), я вже лежав на зеленому схилi гори, пiд теплим лiтнiм дощиком i поволi заспокоювався. Дощ припустився, пiшов рясно, з вилясками, але без вiтру. Я лежав i посмiхався сам до себе пiд рясним лiтнiм дощем… Он воно, виходить, як бувае. Влiз у печеру через стелю, а вихiд шукав у стiнi та долiвцi. Оце так! Ще нiколи зi мною такого не траплялося.

«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощовi краплини, – у даному разi мене пiдкузьмило стереотипне мислення, i я потрапив у халепу. Але звiдки тодi взявся ведмiдь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собi: – Менi було важко дихати в печерi, у вухах шумiло, i я… я…»

І тут я все збагнув. Просто в печерi пiдвищена концентрацiя вуглекислого газу. Вiд нього почастiшало дихання, виникло психiчне збудження, що завжди бувае там, де пiдвищений рiвень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповiдь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вмiе говорити по-людському, от i примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тодi, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печерi досить своерiдна. До того ж iшов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинацiя з ведмедем. Як усе просто i… непросто.

– Гей, дивак?!. – гукнули менi iз веселоi компанii, певно, турбазiвськоi, що ховалася вiд дощу пiд навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощi, а на головi у тебе лампочка свiтить? Ти що – з того свiту вилiз?

– Майже! – крикнув я i вимкнув фару.

Дощ припустив ще ряснiше, я пiдвiвся, здригнувся, бо вже таки промерз, i рушив на турбазу. Та наразi згадав про ведмедика i зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навiщо я зламав ту кумедну фiгурку в його рiднiй печерi, у якiй вiн стояв, напевне, не один вiк? Природа у вiчнiй пiтьмi творила його тисячi й тисячi лiт, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…

Дощ не затихав, шумiли верховiттями високi граби i буки, i здавалось, i вчувалось менi, що за сiрою пеленою дощу, за лiсом, за карпатським пралiсом, десь глибоко-глибоко пiд землею тужить Старий Ведмiдь за сином своiм, за Ведмедиком…




Яструби не посмiхаються


У березнi над мiстом пронiсся буревiй. Спершу легенько вiйнули вiтри, що, набираючи силу, переросли у буревii (казали, мiсцями iхнi пориви досягали 20–25 метрiв на секунду). Буцiмто у тих краях (а це на прикордоннi сусiдньоi держави) в березнi завжди зриваються буревii (зима не хоче поступатись своiм мiсцем веснi, от i зчиняе шурю-бурю) i на них уже нiхто з тамтешнiх мешканцiв й уваги не звертав. Як нiби так i треба. Та ще в березнi мiсяцi. Що ж, з природою не посперечаешся. Обурювались хiба що перехожi, особливо жiнки, у яких вiтрисько хулiганисто задирав спiдницi та шарпав парасолi (майстри з ремонту парасоль по веснi завжди мають додаткову роботу i, звичайно ж, пiдзаробiток), намагаючись збити людей з нiг.

Але тiеi ночi березневi буревii так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторi – позривали дахи, в багатьох вiкнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвiку пишалося мiсто, зламали вербу. Бiля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камiнням плавали качки та iншi водоплавнi птахи: лебедi, гуси, водянi курочки, рожевi, не тутешнi, фламiнго. Воно б i нiчого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, i все’дно доживала своi останнi роки та ще й усерединi трухлява, але вiдчахнута, i чимала (верба була товстелезною) гiлляка iз половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павiльйону…

У тiм павiльйонi в гордовитiй самотi вже котрий рiк мордувався яструб. Власне, експонувався – як i все в зоопарку живе.

Був то, як свiдчила табличка на стiнi павiльйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а iх тiльки в Украiнi – 26 видiв, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шулiка та iн.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличцi). Забарвлення зверху, як i у всiх яструбiв-тетерев’ятникiв, сiре, знизу – сiрувато-бiле з темними поперечними смугами.

Поширений в Євразii, Пн. Африцi та Пн. Америцi. В Украiнi вiдомi два його пiдвиди: тетерев’ятник середньоевропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далi в табличцi, птахами (ясно, що особливо полюбляе тетерукiв), дрiбними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопнi рештки вiдомi з антропогенових вiдкладiв Європи. Зустрiчаеться по всiй територii, а кавказький – у Криму.

Виходило, що в павiльйонi жив тетерев’ятник середньоевропейський. Це i все, що можна сказати про нашого героя.

Хiба ще додати загальне визначення (а заодно й портретнi данi): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лiсах рiзних частин свiту. Зокрема, i в Украiнi, в Карпатах.



Тоi ночi вiн не спав.

Навiть очей не склепив.

Починався березневий вiтровiй, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природi з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнiзда, подруга несе яечка i починаеться найважливiше – висиджування пташенят, годування iх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному свiтi й боротися за виживання. Але радощiв батькiвства, як i пари, вiн був позбавлений у своему полонi. (А втiм, гордi птахи в неволi не розмножуються.) І все ж голос крилатих предкiв кликав його до дiйства з продовження роду яструбiв, i тетерев’ятник, на день-два забувши, де вiн i що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнiзда.

У павiльйонi стеля скляна, по колу склянi стiни, щоб його, яструба, видно було вiдвiдувачам з усiх бокiв (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено камiння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голi, без кори, але заввишки аж пiд стелю, з обрубками гiлля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорнiло з часом i не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) вiн i сидiв – вдень i вночi. Вночi i вдень. А втiм, ночi й днi для нього втратили будь-який смисл i тягнулися однiею безконечною вервечкою, що нiчого не змiнювали в його полонянському життi. Та й що вiн ще мав робити в тiснiй склянiй банцi, витягнутiй угору. Хiба що перелiтав – з нудьги та щоб розiм’яти крила – з одного стовбура на iнший обiдраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скiльки там того лету! Один помах крил. Правда, iнодi вiн опускався вниз, на камiння – для рiзноманiтностi. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз вiдвiдувачiв кудись у простiр, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрiбниць йому знайоме.

Камiння нагадувало його далеку i вже, мабуть, назавжди втрачену батькiвщину – Високi Гори, званi Карпатами, з гострими стрiмчаками скель, бескиддя, де було гнiздо його батькiв, i звiдки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокi скелелази, продали в чужу державу, i вирiс вiн у неволi в цьому скляному павiльйонi, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожноi весни, як починався буревiй, вiн оживав вiд свого оцiпенiння, квапливо метушився, збираючи внизу якiсь галузки, сухi травинки, й намагався у розвилцi обрубка мостити гнiздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв вiд своеi затii. Навiщо йому гнiздо? Пари в цьому скляному саркофазi вiн все одно не знайде, то для чого гнiздо приреченому на самотнiсть? У павiльйонi сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собi на стовбурi та й сиди. Та час од часу для рiзноманiтностi спускайся на камiння внизу i пiднiмайся вгору на скальпованi стовбури дерев.

Ото й усi його польоти. То для чого гнiздо? Карпати далеко-далеко, його нiколи не випустять на волю – аж доки вiн од старостi не околiе, впавши на спину догори лапами…

З нього тодi здеруть шкуру з пiр’ям (м’ясо вiддадуть лисицi з сусiднього павiльйону), i таксидермiст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краезнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере мiль…

Та й березневi вiтровii перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне лiто, потiм холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по веснi повертали в павiльйон, i все повторювалося…

В неволi вiн рано почав старiти, i далека його батькiвщина, карпатськi гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крiзь призму, пелену туману, що застилала йому колись такi зiркi очi. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лiсами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царствi, куди йому вже нiколи не дiстатися. Та й як вирватися зi скляного ковпака, званого павiльйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, нi лобом, нi крилами, нi усiм його тiлом не пробити.

Тiльки й оживало його ще сильне пружне тiло, як iз березневими буревiями приходила в чуже мiсто весна i кудись його манила, вабила…

Вiн борсався-метався тодi в осоружному павiльйонi.

Інодi здавлював груди вiдчай. Вiн шаленiв. Перелiтав зi стовбура на камiння, з камiння на стовбур, бився у склянi стiни, розпростерши крила, висiв, вчепившись кiгтями в раму, i, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем i назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рiдному краi. В чужих краях волi не бувае, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високi, i Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею вiн завжди милувався, коли сидiв у гнiздi на бескиддi…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихiд таки е. Навiть зi скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому принiс березневий вiтровiй – недарма ж вiн так його завжди хвилював.

Тiеi ночi вiтрюган особливо розiйшовся.

Розбушувавшись, гримкотiв покрiвлею дахiв по близьких до зоопарку будинкiв. Шалiючи, завивав – iнодi тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до мiсяця – вiн iнодi визирав з-за хмар… Вiтер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазi i не мiг з нього вирватися на волю, бушував iз громовицями, iз слiпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вiтрисько тiеi ночi шаленiв усiляко: то як гульвiса-джигун чи гуляй-вiтер, то як вiтер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налiтав iз-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготiв стрибожим онуком, вiтром далеких русичiв…

І вчувався яструбовi – навiть крiзь скло саркофагу вчувався – гомiн Карпат, неначе скриплять у горах смереки (iх вiн ще за свого першолiття чув) та бекають на квiтучих полонинах бiлi овечки, а хмари пливуть у високостi…



Тiеi ночi гультiпака-буревiй у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрiвлю, повидавлював шибки, а у мiстi поваляв рекламнi щити. А ще вiн розчахнув стару вербу бiля озерця в зоопарку, й одна половина ii, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбовi, точнiше – на дах його павiльйончика…

Гуркнуло, ухнуло-трiснуло…

А потiм – дзенькiт, донизу, у павiльйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидiв на обрубку стовбура пiд стелею, i як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не вiдаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стiну, вчепився кiгтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркiт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вiтрюгана й на свiтi бiлому не було. Тiльки на даховi, на куполi павiльйону, лежало пiвстовбура верби, що вночi видавалася чорною.

І звiдкiлясь iзгори заструменiло повiтря – свiже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своему задушливому склепi.

І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполi утворилася дiромаха, що ii падаючи пробила верба! – кинувся вгору i через мить уже був по той бiк купола.

У небi над своiм саркофагом.

На волi-воленьцi!

І широко розкритим дзьобом вдихав i вдихав, жадiбно i сквапно, свiже повiтря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревiй, гнув дерева i шурготiв дахами будинкiв. І здалося йому, що той буревiй прилетiв до нього з далеких Карпат, прилетiв, аби визволити його… З тих Карпат, що iх вiн упродовж рокiв у неволi вже й забувати почав…

Зрештою й зовсiм отямившись, уже пiд ранок знявся яструб iз понiвеченого даху своеi в’язницi i почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведенi в саркофазi, вже й вiдвикати почали вiд лету, запрацювали молодо й сильно, i вiн, азартно розтинаючи повiтря, жадiбно хапав вологе березневе повiтря, таке свiже й п’янке, що аж свiт пiд ним гойдався. Павiльйон знаходився за сотню-другу метрiв вiд муру зоопарку, по той бiк – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхiвок. Вирвавшись негадано з неволi, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло i полетiв до тих дев’ятиповерхiвок.

Далi вирiшив не випробовувати долю. Сiв на даху першоi з них, згори йому добре було видно зоопарк, клiтки, будiвлi, озерце з куцокрилим птаством, вольери, павiльйони, загони, загороди i тварин та птахiв у них – над усiма вивершувався в своему загонi довгошиiй жираф. Уже зiйшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знiмали з розбитого павiльйону стовбур поваленоi верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.

Тепер його шукають. Але дарма – у неволю вiн бiльше нiколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхiвки добре – зоопарк поруч (вiдлiтати вiд нього вiн остерiгався – чуже мiсто), а головне – вiн на волi…

Втiкач влаштувався на новому мiсцi навiть iз комфортом – та ще пiсля тiсного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхiвки, а згодом – i горище. В слуховому вiкнi, як це й бувае, шибки були бозна-коли вибитi, туди залiтало птаство, вiтром наносило смiття та снiгу взимку. На нiч яструб залiтав на горище й ночував там, сидячи на перекладинi, а нi свiт нi зоря – як тiльки-но починало днiти, з’являвся на даху.

Із добуванням iжi теж не було клопоту.

У вiдкритих вольерах зоопарку завжди лежав корм, тож на територii зоопарку й побiля нього – зграi мiських голубiв та горобцiв (до них приеднувалися галки, ворони й сороки), вони лiтали до вольерiв визбирувати поживу. А потiм ситi й обважнiлi голуби поверталися на житловий масив по той бiк вулички, де вiн iх i пiдстерiгав. Блись! – i вiн водномить хапав залiзними пазурами лiнивих i ситих голубiв, якi вже й лiтати розучилися – тож щодня мав свiжу здобич i не знав, що таке голод.

Усiвшись на даху, патрав нещасну птаху, а вiтер пiдхоплював пiр’я, несучи його до зоопарку. По тому пiр’ю його й вистежили i взяли на замiтку. Як-не-як, у гросбуховi зоопарку вiн мав порядковий номер i був на балансi, отже, й досi вважався власнiстю зоопарку. Не вiдаючи про те, втiкач розкошував на волi, набирався сил, мiцнiв, випробовуючи крила стрiмкими кидками за здобиччю…



Тим часом працiвники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхiвки втiкача, трохи заспокоiлись, розумiючи, що такого добутливого мiсця той не полишить i далеко вiд зоопарку летiти не буде. Тож неквапно виношували рiзнi плани, як повернути зухвальця до скляного павiльйону, стеля якого на той час уже, ясна рiч, була полагоджена.



А втiкач тим часом жирував-розкошував на горищi, а вдень – на даху.

Привiлля подобалось йому щораз бiльше й бiльше. Навiть про далеку свою батькiвщину, про Карпати, вiн бiльше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мрiяти про щось, коли все маеш? Вiн усе, себто й волю, мае й тут.

Але якоiсь ночi зчинилася негода. Всю нiч оглушливо гримiла гроза, над мiстом сунули важкi чорнi хмари, що iх краяли слiпучi блискавицi, як навiжений завивав вiтер, скрипiли натужно дерева, i, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався i стогнав, не знаходячи собi мiсця.

Яструб сидiв на горищi в затишку й безпецi i крiзь слухове вiкно спостерiгав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освiтив на мить пiвмiста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високi зеленi гори, а над ними пливли бiлi хмари, а ще – полонини, темно-зеленi ялини… Серце його стрепенулось – вiн упiзнав Карпати! Вже призабутi ним гори його малолiтства, коли вiн був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то спiвом трембiти, то далеким пiдземним гулом, вирiзьбившись у спалаховi небесного вогню. І яструб вiдчув поклик предкiв. Невже вiн i справдi промiняв волю на неволю iз жирними голубами в чужiм краi?

А далi у гулi громовиць вiн почув якийсь далекий-далекий згук, що бринiв i бринiв на полонинi, голос, що його вiн чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звiстку про чиюсь смерть, похорон чи весiлля, застерiгав про тривогу, утiшав радiстю. Вчув вiн i вiвчарськi награвання.

Трембiта! Що ii у гуцульському краi роблять з пiхти чи ялини, така гучна, що ii голос чути далеко-далеко в горах, i тодi здаеться, що то спiвають самi гори…

Тоi ночi в громах i ревиську вiтрiв йому вчувалася трембiта. Наче про щось його застерiгала i водночас кликала до себе – до Високих Гiр… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клiтинка його ества, а в небесному вогнi вiн бачив за кожним спалахом обриси далеких гiр. Не дочекавшись ранку, тiльки-но зазорiло, i в усьому його ествi все ще спiвав голос трембiти, вiн здiйнявся з даху дев’ятиповерхiвки, зробив прощальне коло над зоопарком i полетiв на захiд – туди, де гукав i манив голос його далеких предкiв…

Зiйшло сонце, i вiн уже був далеко за мiстом своеi неволi. Летiв квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спiзнитися на свято якесь.

Летiв на захiд, i з кожним помахом його дужих крил батькiвщина, далекий край його пташиного малолiтства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але вiн ближчав, i в цьому вже вчувалася перемога. У небi й в усьому свiтi клекотiв березневий вiтровiй, була весна, ота, про яку спiваеться в пiснi:

Дiвчина, дiвчина, юна весна,
Звiдки приходить – нiхто не зна…

Але вiн уже знав: до нього весна прилинула з Карпат i вiн летiв до рiдних гiр на свято весни, i кликала, й вабила його трембiта…

Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лiсами, полями, за рiками… Інодi закрадалася i холодила тiло якась непевнiсть: а чи були вони взагалi, Карпати? Може, то його мрiя, сон золотий i вiн усе ще снить i бачить те видиво у своему скляному саркофазi?

Аби заощадити сили, вiн набирав i набирав висоту, знизу, iз землi, перетворювався на цятку, i у теплих потоках повiтря, що пiднiмалося вiд нагрiтоi землi, ширяв легко й нечутно, i тiло його линуло без будь-яких зусиль. Тодi вiн долав десятки й десятки кiлометрiв.

За чужим кордоном, що його вiн проминув ще вночi, внизу вже тяглася Житомирщина. У цих краях люди колись вважали вiтри подихом Стрибога, лiтнi, жаркi – сина його, Лiтника, а нинi владарював Ярило – бог весняного сонця. Грiм i блискавка тут споконвiку були у владарюваннi Перуна. Грiм – то мова його, а блискавка – то позирк Дажбога.

Приднiпровська височина переходила мiсцями у заболочену Подiльську низовину.

Промайнув i зник Овруцький шлях. Далеко внизу, серед лiсiв та болiт, серед зеленавих рiвнин змiiлися голубi рiки, i серед них – Тетерiв iз Гнилоп’яттю, Гуйвою та Іршею, притоки Прип’ятi – Уборть та Уж, а пiд правим крилом заголубiв брат Горинi – Случ…

А вiн усе летiв i летiв, нiде не зупиняючись у першi днi, ширяв, допоки несли його теплi потоки повiтря. На перепочинок, а потiм i на ночiвлю сiдав на вершечках високих дерев, що росли самотою, i з яких ген-ген було видно далеко i до яких, а отже, й до нього, нiхто не мiг пiдкрастися непомiтно.

Куняв набурмосившись, як сич, хоч усе його ество все ще летiло, i одним оком пас видноколи.

І знову, ледь засiрiе, змахнувши вiдпочилими крильми, ритмiчними сильними поривами шугав уперед i вперед. Куди летiти, в якому напрямку – пiдказував голос предкiв. Скоряючись тому голосу, вiн i летiв. Болота змiнювалися полями, поля – листяними i хвойними лiсами… Десь там унизу, окрiм двоногих iстот, жили й чотириногi – лосi, косулi, дикi свинi, зайцi, лисицi, борсуки, бобри, а ще крилатi – тетеруки, глухарi, дикi качки, що iх iнодi на ходу, звалившись iз неба, вихоплював вiн з болотяних озерець, совки, курiпки – мав що ловити. Проте бiльше летiв надголодь – щоб легше ставало крилам. Тiльки коли починав втрачати силу, каменем падав з неба – на зайця чи курiпку у степу, на дику качку на болотi… І знову вперед i вперед, днi змiнювалися ночами, а ночi – днями, а вiн усе летiв i летiв у пiднебессi в одному напрямку – на захiд, туди, де високi гори пiдпирають хмари, пронизуючи iх вершинами…

За Новоград-Волинським з його буйнолiссям на Случi, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На ii межi вiн крутiше повернув униз, на пiвдень, а тодi знову на захiд, де внизу уже починалась Волинська височина, i потяглися пологохвилястi рiвнини, глибокi долини рiчок, балок i – села, села, села, мiстечка й мiста.

З усiх усюд, з усiх земних краiв, iнколи й iз пiднебесся з молодими вiтрами чувся зелений шум – пробудження весняноi природи.

Справжнiй прихiд весни починаеться на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням ii вважаеться Благовiщення – 7 квiтня.

І прихiд весни на Явдоху, i остаточне ii утвердження на Благовiщення вiн зустрiв у польотi. Пролiтаючи над селами, чув, як дiвчата на вигонах спiвали веснянi замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.

Благослови, мати!
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимонька у вiзочку,
Лiтечко у човночку…

І гарно йому було летiти пiд тi веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свiй лет, коли перед свiтанком у небi пломенiла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечiрня зоря. І втоми не знав, i баглось летiти ще i ще.

Заголубiв i зник Пiвденний Буг. Вервечками, без кiнця-краю, тяглися дороги – грунтовi, шосейнi, асфальтовi, рейковi, якими у залiзних машинах рухалися отi двоногi, позбавленi крил. Правда, вони мали величезних залiзних птахiв (де вони, в яких гнiздах, у яких батькiв i повиростали?). Вони лiтали в пiднебессi, але вiн завбачливо iх обминав. Хай собi гудуть та лiтають на своiх залiзних крилах. Вiн мав своi – найнадiйнiшi i витривалiшi, i тому летiв туди, куди кликав його голос предкiв. Плив над полями й лiсами, над селами й мiстами, iнодi, перетворюючись на цятку, завмирав у повiтрi, щось загледiвши внизу, i знову долав безмежжя.

У верхiв’ях Горинi, Случу та Хомори вiдпочивав, а пiдкрiпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лiсостепова зона, а вiн зi своеi висоти вже бачив далеко-далеко на обрii широку синю смугу Днiстра… Не рахував нi днiв, нi ночей. Нащо? Скiльки б iх не було, вiн усе долав – день за днем, нiч за нiччю…

Великi мiста оминав, малi – пролiтав краем. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.

Унизу вже була Тернопiльщина, тяглися Кременецькi гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полiсся, випливали з-за обрiiв вапняковi пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опiлля.

Блакитнiли рiчки, одна одну змiнюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Нiглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставкiв та озер, тяглися до обрiю лiсостеповi зони. Лiси були здебiльшого по долинах рiчок, у Товтрах, на вододiлах. Там вiн iнодi хапав перепелiв, сiрих курiпок. Інодi зустрiчав мiсцевих яструбкiв, але навiть уваги не звертав на родичiв – не було коли. Та й був вiн, великий яструб iз гордим i лячним для пташиноi дрiбноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрiчалися малi, темно-сiрi яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лiсах i живилися малечею – гризунами, ящiрками чи знiчев’я й комахами.

Якось вiн ледь було не збив яструбову сову, оперенням схожу на них, яструбiв, родичка його i вдень товклася, але вiн не став зупинятися i марнувати на неi час. Поперед нього на захiд летiла весна, i вiн не мiг вiдставати. У Високих Горах вiн мав з’явитися разом iз ним – iз Зеленим Шумом.

З краю в край спалахували блискавицi-грози – то Перун бавився з Дiвами або змагався з бiсами, з Марою. А дехто запевняе, що грiм – то стукiт-гуркiт колiсницi, якою роз’iжджае пророк Ілько. І хто вже нинi скаже достеменно: Перуна то голос чи гуркiт Ільковоi колiсницi – усе переплелося у свiтi бiлому. Хто каже, що блискавицi – то разючий погляд Перунових очей, а хто – що то вогняна палиця святого Ілька, якою вiн нищить чортiв-бiсiв, дияволiв та усiляку нечисть.

Мабуть, багато-таки тiеi нечистi розвелося (не при ночi будь згадана), коли всеньку нiч виблискують i виблискують невтомнi блискавицi.

А ранки пiсля таких гроз народжувалися свiтлi, чистi, наче вмитi, i яструбовi тодi особливо гарно летiлося… Неначе не крила його тодi несли, а саме небо… І вiн летiв, без зусиль обганяючи бiлi хмари, що кудись пливли i пливли небесними дорогами – вiчнi мандрiвницi.

На пiдступах до меж Тернопiльщини, скоряючись покликовi предкiв, яструб знову повернув на захiд. Високим пiднебессям линув до Івано-Франкiвщини, вже вiдчуваючи дух Високих Гiр, iхне дихання i весняний шум лiсiв та швидких гiрських вод.

Схудлий, але жвавий i легкий, наче й не подолав вiн сотнi й сотнi кiлометрiв, ожив, збадьорився. Вiдчував приплив свiжих сил – мабуть, тому, що попереду було Прикарпаття, а за ним – i Карпати. І це надавало йому сил, i вiн летiв, не вiдчуваючи нi крил, нi свого тiла, летiв, наче якась незнана йому сила сама несла його до ледь вловного гулу, що долинав з Високих Гiр, закутаних хмарами…

Усе ближче й ближче були Карпати – вiн уже вiдчував iх усим своiм еством. Тут навiть повiтря було не таким, як у чужих краях, бо це було повiтря його предкiвщини.

Заблакитнiв Днiстер; як iз землi, виростали гiрськi простори Івано-Франкiвщини, уздовж Днiстра тяглася Передкарпатська височина iз зеленими долинами. У межирiччi Пруту й Черемошу вiн пролетiв Покуття.

І вже виднiлися хребти з куполоподiбними пласкими вершинами й пологими схилами. На обрii виростала Горгана, за нею здiймалися Чорногора з Говерлою. Починалися Покутсько-Буковинськi Карпати. Його довжезний перелiт iз чужих краiв (через Житомирщину, Хмельниччину, Тернопiльщину та Івано-Франкiвщину) мав ось-ось завершитися.

Вiн уже пiдлiтав до Високих Гiр зi стрiмкими бескидами на вершинах, до яких дiстаються лише такi сильнi птахи, як вiн, до краю, в якому владарюе найбiльший орел, званий беркутом. Пан-господар Карпат iз розмахом крил до двох метрiв, який охороняеться навiть законом. Та ще вiтри-верховинцi та iнодi вiчнi мандрiвницi-хмари вiдпочивають над бескиддям, над урвищами крутими, де й голова йде обертом, як глянеш униз.

Карпати…

Ну що б, здавалося, таке – Карпати? Себто гiрська система (а iх чимало на планетi Земля, i бiльших, i грiзнiших) на пiвднi Європи. Простягаються у виглядi випуклоi на пiвнiчний схiд дуги у межах Польщi, Чехii, Словаччини, Угорщини й Украiни. Довжина майже 1500 км, ширина – 120–430 км, пересiчнi висоти 800—1200 м, найбiльша гора (2655 м) – Герлохiвська Штит.

Ну що б, здавалося, Карпати?

Із зовнiшнього боку вони оточенi смугою передгiр’iв (Прикарпаття). Бiльша частина лiсистих Карпат розташована на територii Украiни, де вони мають назву Карпати Украiнськi. Простягаються смугою завдовжки понад 270 км i завширшки 100–110 км з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд, займаючи площу понад 24 тисячi км


.

Це середньовисокi гори з м’якими обрисами й куполоподiбними вершинами. Найвища гора – Говерла (2061 м). Зi своеi скелi прабатькiвськоi вiн щодня ii бачить, тож певен: якщо поруч Говерла, вiн таки й справдi удома, на батькiвщинi.

Але це гори Карпати можна вимiряти на кiлометри й метри – що й зроблено. Батькiвщина ж не вимiрюеться. Батькiвщина не мае меж – нi на землi, нi в небi. Вона безмежна, неосяжна i несходима, а тому являе собою цiлiсiнький свiт, тож ii ще нiхто не вимiряв i нiколи й не вимiряе…



…А з верховин, з гiр високих з м’якими куполоподiбними вершинами кудись униз, де часто купчаться хмари, мчать потiчки й струмки. І рiки несуться гiрськi, нуртливi, зi швидкою студеною водою.

А позаду розляглися квiтучi полонини – мiж землею i небом високим.

Реве на полонинах худiбка…

Гiрськими плаями спускаються в долину люди.

Чути, як десь вiвчарi спiвають:

«Ой, пiду я в полонину бiлi вiвцi пасти…»

І трави на полонинi щемко пахтять, i вiн вiдчувае пiдземний гул – дихання Високих Гiр, а вiтри дзвiнкi й цiлющi, як i все в тих краях, званих батькiвщиною.

Вiн сидiв на шпичаку скелi й гордо озирав виднокрай, що вiднинi й назавжди став його краем. Невже вiн був колись бранцем, полоняником, живцем замурованим у скляному саркофазi чужого мiста? Усе те згинуло десь там, далеко-далеко, як жахливий сон, якому нiколи (цур йому й пек!) не буде вороття.

Вiднинi вiн уже не експонат, а гордий крилатий птах.

Колись йому (тодi малому, гаразд неопереному яструбенятi, яке й лiтати ще не тямило, а лише сяк-так дибуляло до краю гнiзда, аби подивитися, що там у свiтi), так от, колись йому розказував батько-яструб (а йому ту притчу переповiдав ще його батько-яструб):

«Сину мiй, нiколи i нiде не забувай, що ми – крилатi. А яструби – й поготiв. Родичi самого беркута, володаря Карпат. Як надiйде лiто красне, ти будеш слухати петрiвчаних пiсень, що iх жiнки спiвають у Петрiвку в селах – о-он там, нижче хмар i полонин, у зелених долинах. У перший день Петрового посту жiнки неодмiнно згадують яструба. Збираючись до корчми, обiцяють яструбу десятину курчат, а запрошуючи одна одну до корчми, кажуть так: „Ходiмо на шуляка“. Це – щоб уберегти курчат вiд зiрких очей яструба, iнакше лихо iм буде. Тож кожна жiнка неодмiнно зав’яже собi очi i, вперше виносячи у двiр курчат, казатиме: „Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив iх i шуляк“».

Яструб, згадуючи той звичай карпатських жiнок, посмiхнувся.

А втiм, це вiн би посмiхнувся, коли б умiв посмiхатися. Але рiч у тiм, що яструби нiколи не посмiхаються. І наш теж. Вiн сидiв на стрiмчаку скелi, суворий i грiзний, хоч насправдi не був таким – i мав на мислi одне: треба шукати собi пару, подругу-яструбиху, та й заходжуватися коло власного гнiзда, щоби потiм у ньому висиджувати малих яструбенят – аби iхньому роду крилатому та й не було переводу…




АЯ


Звiдки ВОНО передi мною з’явилося, та ще в закритому примiщеннi – не знаю. Не бачив. А фантазувати заднiм числом не буду. Наче вигулькнуло з нiчого. З нiзвiдки. З простору. Нечутно, нiмо – навiть повiтря не хитнулося. Тiльки запахло враз чимось свiжим-свiжим, небесним, неземним. Потiм мовби легенько вiйнуло на мене свiжiстю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гримiло. Ми стояли на перегонi, як потiм я дiзнався, у локомотива вiд замикання перегорiли запобiжники. Товариш мiй пiшов до машинiста дiзнатися, в чому рiч, чому ми стоiмо, а я тим часом i «поспiлкувався» з НИМ… Щоправда, це я потiм назвав ЙОГО про себе «АЯ» – аномальне явище. Так, здаеться, називаються нерозгаданi атмосфернi явища. Принаймнi е така думка, що подiбнi явища – атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирiшив, що передi мною НЛО – нинi про них стiльки пишуть та говорять. Потiм iнша думка майнула: а раптом це – кульова блискавка? А вже пiсля того я й назвав його про себе «АЯ» – так менi сподобалось його називати. АЯ – наче жiноче iм’я, гарне i трохи загадково-незвичне.

Отож ВОНО з’явилося у вагонi несподiвано i наче нiзвiдки. Виникло десь на висотi приблизно метр од пiдлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, i трохи наблизилось до мене – теж приблизно на метрову вiдстань. А я непорушно сидiв i дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь узагалi не було, хоч я i не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цiкавiстю i приязню. Чому з приязню? Ну, вiдчуття в мене було таке, що передi мною ЩОСЬ свое, рiдне, i зла ВОНО менi чи кривди нiколи не заподiе. А ВОНО стояло (чи висiло в повiтрi) i злегка похитувалося з боку в бiк. Я мав таке вiдчуття, що ВОНО мене розглядае. Теж iз цiкавiстю. І взаемною приязню. А може, й вивчае мене. За формою i розмiрами ВОНО було завбiльшки з середню азiатську диню. Навiть кольором схоже – свiтло-оранжеве, злегка жовтувате, з ореолом якоiсь енергii, що свiтилася. І здавалось менi, що я бачу, як у НЬОМУ, в ЙОГО серединi, «бiгають атоми». А ще мав таке вiдчуття, що ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагаеться вступити зi мною в контакт. Щось каже менi на своiй незбагненнiй мовi. І навiть злегка примхливо дивуеться, що я не можу нiчого збагнути. Усе, мовляв, так просто, а я…

Наше «спiлкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались менi значно довшими. Потiм ВОНО прощаючись хитнулося, з лагiднiстю «подивилось» на мене (це я вiдчув усiм своiм еством) i зигзагами попливло – нiмо й безгучно. У вагонi була чавунна пiчка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачi вантажiв грiлися бiля неi), ВОНО й попливло до пiчки, до пiддувала. Але в глибинi пiддувало (це я добре знав) було щiльно закрите металевою заслiнкою з дiрочками – десь мiлiметрiв п’ять у дiаметрi. Тому в пiчку могло проникнути хiба що повiтря, але аж нiяк не куля завбiльшки з диню. І коли АЯ зникло в пiддувалi, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навiщо ВОНО туди полiзло? Роздивитися? Чи затiяло зi мною гру в пiжмурки-сховки?

Я почекав з хвилину, а тодi, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку i обережно зазирати в пiддувало. Остерiгався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслiнку, i… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у пiддувало, i… І нiчого там не побачив. Крiм жменьки старого попелу, що зберiгався на колiсниках ще з минулоi зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у пiддувало сунув – нiчого. Металева заслiнка на мiсцi, як i стояла, а ЙОГО немае. Невже полетiло? Через заслiнку з крихiтними мiлiметровими дiрочками? Дивно. А попiл, як був злеглий, таким i залишився – жодна пилинка його не ворухнулась. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось змiн. Наче крiзь метал просочилося-протекло.

А у вагонi озоном запахло, як ото пiсля грози бувае. І прикро менi чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили i не дали. От i все. Боюсь, що я вас розчарував, адже пiсля зустрiчi з АЯ зi мною нiчого не вiдбулося. Яким я був, таким i зостався – не порозумнiшав, але й дурнiшим не став. Не захворiв, хоча й не поздоровшав. Але… Звiдтодi, згадуючи свою миттеву зустрiч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, ЇЇ?) забути. І все менi здаеться, що АЯ щось говорило до мене, щебетало своею незбагненною мовою. І дивувалося, що я не можу ЙОГО (ЇЇ) втямити. І часто бачу АЯ перед внутрiшнiм зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА! переконую себе), злегка похитуючись, з цiкавiстю i приязню мене роздивляеться… І наче щира приязнь у мене до НЕЇ з’явилася. Аж любов, що хотiлося б у НІЙ розчинитися, стати часткою ii, бо ВОНА менi нинi рiдна, як рiдною бувае сама Природа. Вiдчув: я люблю ii i готовий iй служити. І – хто знае? – може, й служу. Хоча б тим, що розповiдаю оце вам про НЕЇ.

Вiдтодi менi мовби легше стало жити. В душi незнаний ранiше спокiй поселився. А сум’яття, вiчне невдоволення, нидiння свiтом i собою – геть зникли. Я наче якусь таiну збагнув i вiдкрив для себе. І тихе щастя – звiдки воно взялося? – завжди зi мною. Скажете, що в старого самотнього чоловiка просто фантазiя розгулялась? Можливо. Але давайте помiркуемо: що таке фантазiя? Це – очi нашоi душi, тi очi, якими душа бачить незнане, те, що хоч i невидиме i невiдоме нам, але насправдi iснуе – хоч ми про нього нiчого й не знаемо. Існуе у просторi, у недосяжнiй для нас далинi Матерi-Природи. А може, i Всесвiту. Адже людина i Всесвiт взаемопов’язанi, конечне i безконечне там едине i нерозривно цiле. І життево важливе для нас, людей. Тiльки нiколи не треба вносити у фантазiю свою логiку, формули, знання i своi, суто людськi, поняття, стереотипи чи й хибнi переконання, що такого-то i такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то i таке-то, мовляв, суперечить законам фiзики. Гай-гай, чи хоч знаемо ми насправдi закони фiзики? А чи лише дещицю з них? А закони Природи? Всесвiту? Чи е тим законам узагалi де-небудь межа? ТАМ – своя логiка, своi формули, свое пiзнання, своi закони, ТАМ – свое життя, своi вимiри добра i зла, своя мова – нам незбагненна. Це треба нарештi зрозумiти, збагнути i душею сприйняти. Бо тiльки пiсля цього людина може злитися з Природою i Всесвiтом, скласти з ним едине цiле – як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всi таемницi Природи. Вона, Природа, – Мати наша, а дозоляти Матерi своею недолугою цiкавiстю – дiтям не годиться, нехай пiдростуть. А поки що – аморально. А може, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дiтей Матерi-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Пiсля того випадку у вагонi, пiсля того грозового i дощового дня, коли я зустрiв ЇЇ, свою АЮ, я наче змiнився. На старостi лiт, що дивно. Не все у життi, як ви знаете, гладенько. Бувае, у транспортi, чи в магазинi у черзi, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують.) Спалахне в менi образа чи й гнiв. Ну ж, думаю, я ж тобi з-зар-раз покажу!.. Раптом у ту ж мить перед внутрiшнiм моiм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довiрливо й приязно-лагiдно на мене «дивиться», наче кажучи: будь добрiшим… Навчися людям прощати iхнi мимовiльнi похибки… І я вiдчуваю, як вiд того видива перед моiм внутрiшнiм зором, вщухае у менi спалах гнiву, влягаеться дратiвливiсть, бажання комусь дозолити. Я посмiхаюся, i навколо мене теж посмiхаються. «АЮ, – шепочу я, – спасибi, що ти зi мною, i не залишаеш мене самотнiм нiколи…» І на душi у мене стае затишно i добре. Наче я щойно виконав свiй найважливiший обов’язок перед людьми. І наче вiйне на мене чимось свiжим-свiжим, небесним, неземним… Тiльки не подумайте, будьте ласкавi, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.




У Моринцях, на Копiiвщинi…


Жив собi та був у селi Моринцях, що на Звенигородщинi, коваль. Давно се дiялось, лiт зо двiстi тому. Як його звали – невiдомо, бо знаний вiн був як Копiй. Вуличне прiзвисько таке мав. Тож i сiльський куток, де крайнiми стояли його хата й кузня, за традицiею (давати наймення кутковi вiд iменi останнього насельника на тiм кутковi) звали Копiевим. Або – Копiiвщиною.

Копа – це сiльська громада, сходка. А копiем у тi далекi часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копiем у Моринцях i був той чоловiк. Моринчани охоче ходили на Копiiв куток до свого копiя-коваля – комусь потрiбна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копiй пiдкуе.

– Го-го-го! – засмiеться, блискаючи бiлими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та мiцнiше землi тримайся!

Смаглявий (мабуть, не так з роду, як вiд горна), чорновусий, як i всi ковалi, дебелий та сильний, моринецький коваль нiкого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горнi його приземкуватоi, закiптюженоi кузнi горiв зрання й дотемна. А добре його ковадло нiколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цiлий день молотом бити по ковадлу. Але у Копiя наче все легко робилося – такий у роботi був затятий. Аж iскри сипались, як вiн кував-клепав. А тодi клiщами вхопить розжарену залiзяку та в шаплик iз водою – п-ш-ш-ш!!!

Тiльки пара вгору шугне.

Так i ковалював собi. День у день линуло з його кузнi веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалiк його кузнi та обiйстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…

– То менi зозулька щастя куе, – казав, бувало, коваль. І всi вiрили, що так воно й мае бути. Умiв вiн i любив добре трудитися. Витре ото спiтнiлого лоба й скаже:

– Еге, добра робота добре й грiе, тож коваль i клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холодi тiльки ледачi кують ухналi зубами.

Дружиноньку свою кохав i берiг.

Того року вона мала народити iхнього первiстка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого вiн, коли той виросте, неодмiнно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалiвна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися. Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була пiдневiльною – як i всi в Моринцях.

На панщину крiпаки мусили ходити певнi днi на тиждень, але ще час од часу виникали iншi, непередбачуванi роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повиннiстю, зайвою роботою. По селах тодi спiвали: «Од недiлi до недiлi гонять на роботу, увесь тиждень на панщинi, шарварок – в суботу». На шарварки крiпакiв теж зганяли силомiць, i вiдмовитись було неможливо.

Трапився шарварок i того разу.

Пiзньоi осенi, в передзим’я 1813 року, у ставку, званому Мориним, вимочували панськi коноплi. Чомусь забарилися з ними, а морози вже ось-ось. Управитель пана Енгельгардта, якому належали разом з iншими селами й Моринцi, зiгнав жiнок до ставу й велiв вибирати коноплi. Вода була студена, вранцi на травах уже бiлiла паморозь, але жiнки не посмiли ослухатись. А Копiева дружина була вагiтна, тож у зимну воду заходити вiдмовилась. Але управитель велiв ii загнати до ставу силомiць. Ковалиха у студенiй водi застудилася, тяжко занедужала й невдовзi померла. Поховав коваль дружину й прямо з цвинтаря, дороги поперед себе не бачачи з горя, подався до управителя.

– Це ти, душогубе, звiв зi свiту мою жону та ненароджену дитину!

– Ану геть! – заволав управитель. – У Сибiряку захотiв?

Але коваль не злякався погроз i побив панського посiпаку. Другоднi коваля схопили, в кайдани закували й навiчно в далекий Сибiр запроторили.

І згасло його горно, й не клепав бiльше в його кузнi молот по ковадлу.

«Не викував наш коваль собi доброi долi…» – журились моринчани.

Сусiдом коваля по кутку був селянин Яким Іванович Бойко. У нього була дочка Катерина, замiж вона вийшла в сусiдне село Керелiвку. І жила там, i вже двох дiток мала. Нiби й свiт недалекий, а батьковi звичайно ж захотiлося, аби дочка iз сiмейством була близенько нього. Тiльки де в Моринцях житло знайти? Аж тут хата Копiя спорожнiла. Катерина погомонiла з чоловiком, той звернувся до пана й негадано отримав дозвiл поселитися в ковалевiй хатi, як у своiй. Коваль, мовляв, все одно iз Сибiру не повернеться, то не стояти ж хатi пусткою. Молоде подружжя Шевченкiв i перебралося з Керелiвки у Моринцi. Катерина радiла, що поселилася бiля батька – межа в межу, i батько теж був радий. Так i зажили. Настало Рiздво Христове, потiм i весна не забарилася. На причiлку вже зазеленiли барвiнок та шовкова трава.

9 березня 1814 року в колишнiй хатi коваля-бунтаря народилася третя дитина (Шевченки вже мали сина Микиту й дочку Катрю) – хлопчик Тарас.

Бiдно жили крiпаки Шевченки з трьома дiтьми, але своя хата хоч трохи зiгрiвала iм душу. Та згодом виявиться, що хата все ж таки не своя.

Минув рiк, потiм ще кiлька мiсяцiв збiгло, i сталося таке. Маленький Тарасик саме залишив плетену з лози колиску (вона висiла бiля столу, пiдвiшена до гака у сволоку) i зiп’явся на власнi нiжки.

Одного пiзнього вечора, коли за малесенькими пiдслiпуватими вiконницями Копiевоi хати шумiв холодний дощ, у шибку обережно постукали. Порiг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловiк.

– Сiдайте, добродiю, – не питаючи, хто вiн i звiдки, господиня лагiдно запросила прибульця. – Гостем будете.

– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своiй хатi?

Так, то був коваль Копiй. Розповiв, що йому пощастило втекти з клятого Сибiру, де стiльки нашого люду гибiе. Пiсля тяжких злигоднiв та поневiрянь дiстався на Украiну… Погомонiли, побiдкалися. Шевченки почастували гостя, чим могли. Копiй подякував за хлiб-сiль та й розчинився в дощовiй темрявi.

– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимiвна. – І де ж вiн тепер прихистить свою голiвоньку? А нам як далi жити у хатi, коли господар ховаеться десь у пущi?

Невдовзi почали ходити чутки, що Копiй, якого розшукувала влада, переховуеться в навколишнiх лiсах. Буцiмто зiбрав вiн таких же, як i сам, одчайдухiв, нападають вони на дорогах на панськi екiпажi, вiдбирають у багатих грошi та роздають iх бiдним. Нi-нi, та й навiдувався Копiй до Шевченкiв.

З’явиться, бувало, опiвночi, як у селi вже нi вогника, сiрим вовком прошмигне до хати, постукае в шибку причiлкового вiкна. «Не вiрте панам, – казав, – пани подейкують про мене недобрi речi. А я не розбiйник, я за правду стою! І таки щось викую: або панам лихо, або собi кращу долю!»

Шевченки давали йому то хлiбину, то шмат сала… Для Григорiя та Катерини то вже було не життя. Та й з хати iх могли витурити – за те, що переховують каторжанина, – а у них дiти… Та й що то за життя в чужiй хатi? Батьки молодого подружжя порадились мiж собою i в складчину купили iм у Керелiвцi, де Григорiй народився i вирiс i де жили його батьки, недорогу хату, куди вони 1816 року й перебралися назавжди.

А хата Копiя зосталася стояти пусткою, вiтриська ii шарпали, дощi-негоди руйнували, а ночами на ii даху збиралися сови та ухкали сичi-пугачi, лякаючи людей. Тож моринчани боялися селитися на глухому Копiевому кутку. Там неподалiк тягнувся глибокий i геть зарослий кущами й деревами яр. Казали, що в ньому буцiмто водилася нечиста сила. Тож обминали моринчани те недобре мiсце. А з лiтами полишена хата розвалилась, i мiсце те швидко заросло бур’янами. Де подiвся Копiй, де склав буйну голову свою – того нiхто не знае. Мабуть, не викував собi доброi долi. Десь, певно, загинув у сутичцi з карателями, або ж подався в iншi краi – там навiки й загубився його слiд.

А хлопчик Тарас, що народився в його хатi, як ви вже, напевне, здогадалися, вирiс i став нашим генiальним поетом-свiточем.

Минуло сто i бiльше рокiв.

Сьогоднi у Моринцях на колишньому Копiевому кутку (вiн тепер знаний, як провулок Шкiльний, i там уже нинi центр села) стоiть вiдновлена хата Копiя. А по сусiдству з нею – хата Тарасового дiдуся по матерi, Якима Івановича Бойка. Вони точнiсiнько такi, якими колись i були. Нинi – це частина державного заповiдника «Батькiвщина Тараса Шевченка».

Щодня туди приiздять люди з рiзних куточкiв Украiни, заходять i до хати Тарасового дiдуся, в якiй народилася його мама Катерина, i до хати Копiя, де колись з’явився на бiлий свiт сам Тарас. А поруч – усе так само густо зарослий кущами й деревами, тягнеться глибокий яр. Трохи оддалiк – Морин став, у студенiй водi якого колись застудилася й вiд того померла ковалева дружина.

Гарнi Моринцi, мальовничi: улiтку потопають в садах. Селу вже виповнилось 350 рокiв.

І живе в ньому пам’ять i про Тараса Григоровича Шевченка, i про коваля на прiзвисько Копiй, захисника простого люду. Нi-нi, та й почуеш од тамтешнiх людей:

– Куди це ви?

– Та пiду на Копiiв куток до Тараса…

І кажуть, що на Копiiвщинi й нинi можна почути, – правда, за негоди, коли сердито загуде вiтер, i заскриплять у яру дерева, – коли десь наче хто молотом по ковадлу клепле: гуп-дзень, гуп-дзень!..

«То, – кажуть старi люди, – Копiй сердиться: кращу долю собi й нам куе, та все нiяк не може ii викувати».




Лихо з голоду


Давно те дiялось…

    Т. Г. Шевченко

То був справжнiй голод, голодне лихо, що примушувало про все на свiтi забувати.

    П. Мирний

«Як передае агентство „Новини-У“, загадковий вогник у печерi, що знаходиться бiля села Шевченкове Звенигородського району Черкаськоi областi (колишня Кирилiвка), за свiдченням мiсцевих мешканцiв (iх наводять деякi ЗМІ Украiни), все ще з’являеться вечорами, десь пiсля заходу сонця. Загалом же його спостерiгають – щоправда, перiодично, – ось уже впродовж понад пiвтора столiття, вiд далекого 1826 року, коли той таемничий вогник вперше спалахнув на батькiвщинi Кобзаря.

Природу цього феномена спецiалiсти поки що не можуть пояснити. Хоча ясно, що походження нерозгаданого вогника не е мiстичним явищем чи справою чиiхось рук або злих умислiв. Можливо, це пов’язано з видiленням у печерi якогось iнертного газу без кольору i запаху (в геопатогеннiй зонi, що проходить у тих краях), який з невiдомих причин самозагораеться.

Печери колись були першими житлами людей, де вони знаходили захисток вiд негоди i ворогiв та вiдправляли магiчнi обряди. То чи не з первiсних часiв, вiд тих магiчних обрядiв, що здiйснювалися там, i вогник спалахуе в тамтешнiй печерцi?

Гiпотезу про буцiмто космiчне походження „керелiвського вогника“ спецiалiсти вiдкидають. Проте деякi очевидцi запевняють, що якось спостерiгали в тих краях (i зокрема над печерою) з’яву НЛО чи йому подiбних неспiзнаних лiтальних об’ектiв природного або штучного походження. Зависнувши над могилою, диво якийсь час свiтилося[1 - «Лихо з голоду» – новий варiант мого давнього оповiдання «Тарасове дитинство», що друкувалося 1964 року до 150-рiччя вiд дня народження Т. Г. Шевченка, але автора воно так i не задовольнило, i вiн через сорок рокiв вирiшив його переписати заново. На основi «Тарасового дитинства» й написав – з елементами, щоправда, фантастики – оповiдання «Лихо з голоду». (Автор.)], а потiм зникло безслiдно. Спостереження за вогником, що нi-нi, та й спалахуе бiля Шевченкового у тiй заглибинi, де колись потерпав з голоду маленький Тарас Шевченко, тривае». (Укрiнформ-служба.)

Про печеру на околицi свого рiдного села Кирилiвки (Керелiвка в поетовiй вимовi та мовi його односельцiв) та як вiн у нiй з безвиходi потерпав-бурлакував i яка притичина одного разу з ним лучилася, яка пригодонька-придибаночка, приключка або рахуба-халепа – Тарас Григорович розповiсть своему друговi, лiкаревi за фахом (вiн у нього ще й лiкувався) Андрiю Осиповичу Козачковському, здаеться, 1845-го року, коли гостюватиме в Переяславi. З його розповiдi ми й знаемо тепер усю правду про загадковий «керелiвський вогник».

«На степових рубежах прастароi землi киiвськоi – на пiвднi княжоi Звенигородщини – помiж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярiв, ховаючи в пишних садках своi бiлi хатки, широко розкинулось велике й мальовниче село Керелiвка» – так поетично професор Павло Зайцев зачне свою книгу «Життя Тараса Шевченка». І так, власне, воно й було: i село мальовниче, i зеленi гаi, i пишнi садки, у яких ховалися бiлi хатки, – рай та й годi. Щоправда, на перший позiр. Жити б, здавалося, в такому краi, жити – не тужити, не знаючи лиха…

Вiдiйдеш вiд села на версту, а там i там прадавнi могили, що iх звано «чорними» (вони чомусь здалеку й справдi видавалися чорними).

Селяни без потреби iх обминали – могили е могили, бозна, хто в них лежить i над ким вони понасипуванi в сиву минувшину, мо’, й над недобрими людьми, над якимись песиголовцями, прости Господи. А мо’, й над козаками тi могили – все, що лишилося вiд сiчових братчикiв.

Околицi були не рiвниннi, не степовi, а – горбисто-гористi. Керелiвка, як i близькi iй села Тарасiвка, Пединiвка чи Будище, розташувалася в горбистому краi, що його перерiзали глибокi яри-байраки, зарослi вербняком. Себто широких горизонтiв, як зазначае згадуваний тут професор Зайцев, там не було, тож тамтешнiй свiт здавався тiсним i наче й справдi замкнутим.

А свiт просторий, степи несходимi, безмежнi малий Тарас уперше побачить, як з батьком чумакуватиме на далекий пiвдень – аж до «самого» моря, до «Одесу». Тодi ж вiн i пiзнае степ – справжнiй, загадковий i незбагненний.

А вiдтак i таемничий.

Скриплять i скриплять дерев’янi колеса чумацькоi мажi, що ii неспiшно тягнуть лiнькувато-незворушнi воли, жуючи вiчну свою жуйку.

У дорозi, бувало, й день згасав.

«У степу нiч ясна, мiсячна, тиха, чарiвна нiч, – згадуватиме поет через роки. – На степу нiчого не ворухнеться, найменшого руху – тiльки проiдеш повз могилу, на могилi тирса немов ворушиться, i тобi чогось страшно робиться…»

Кругом його – степ, як море
Широке, синiе.
За могилою могила,
А там – тiлько мрiе…

Їх було доста. І бiля Керелiвки здiймаеться могила, iз села ii добре видно, надто з околицi.

То – «його» могила, тодiшне пристанище його у свiтi живих.

Коли мачуха влiтку посилала пасинка iз скоринкою, твердою i сухою, у степ свиней пасти чи телят, Тарас, блукаючи узгiр’ями, пiднiмався на могили й частенько сидiв на вершечку – маленький, самотнiй, неприкаяний… Пiд бездонним огромом синього неба, серед людей i на малолюддi…

А вже як i батька не стало, то мачуха й геть виганяла нелюбого пасинка з хати, не даючи йому й кусника хлiба (щоб ii дiтям бiльше зосталося), i вiн, убогий обiдранець, – на плечах якiсь лахи, – блукаючи побiля села («…блукав по свiтi та людей шукав, Щоб добру навчили…»), бувало, i на нiч до хати не приходив – своеi, але без батькiв, чужоi. Та й чого приходити? Слухати, як сваритиме його зла мачуха? (Хоч зла не так вiд природи, як вiд горя, з лиха-бiди та вiчних нестаткiв.) Частенько ночував у печерi, що була в крутому боцi Чорноi могили. Наносить хмизу, сякого-такого палiччя, сухими цурочками, пiдсипаючи пiску, витре живий вогонь, розпалить багаттячко i сидить мало не до ранку, пiдперши щоку рукою та дивлячись зi свого сховку на свiт нiчний, пiд зорями заснулий, на село, де анi вогника, анi знаку про живих людей…

Тяжко-важко в свiтi жити
Сиротi без роду:
Нема куди прихилитись,
Хоч з гори та в воду!

Та гiрше гiршого дозоляв триклятий голод – щоденний i постiйний, а вiдтак i нестерпний. Лiтнi днi довгi-предовгi, до вечора ноги його вже й не слухались, i голова йшла обертом, i спасу вiд голоду не було. Як i сну. Як i самого страху, що темними ночами у печерi край села тирлувався… Двома загнаними звiрками голодно блищали пiд зорями очi, потрiсканi губи ворушилися, нiби все ще невiдомо в кого прохали iсти.

Вiд тiеi голоднечi серце млоiлось, у животi судомило. Не голод то був, а – голодне лихо! Не вiн один у Керелiвцi голодуе, усiм несолодко живеться (правда, сиротi найгiрше). Тож до нього, до лиха голодного, люди i звикати почали – iншого, кращого життя вже й не уявляли. Тому й не дивувалися… Та й кого подивуеш своiм голодом – простi люди завжди не сито жили, тож i нинi живуть надголодь.

Кажуть, е такий цар, iм’я якому Голод, i його ще нiкому не вдалося подолати. Хто найбiльше працюе, той i живе тяжко. Чому воно так у свiтi ведеться? От би знаття! Чому такi кривди чиняться в Божому свiтi? Кажуть, за грiхи. А якi у нього грiхи? Хiба винуватий вiн, що iстоньки хочеться нестерпно i так щодня…

Дiд його Іван жалкуе, нема, каже, «на них Колiiвщини». Козакiв немае, як i Сiчi Запорозькоi, що ii цариця Катерина-змiя зруйнувала та й занапастила. Тiльки могили вiд сiчового лицарства у степах позоставалися, тож i немае кому кривду подолати.

Може, й так, дiдовi Івану Тарас вiрить, бо дiдовi Івану виднiше. Якби так було, як вiн каже, то люди б i горя не знали. А лиха голодного – й поготiв.

А голодна людина до чого хочеш може з розпуки та вiдчаю вдатися.

От i вiн якось не втримався, вдався з голоду (як через роки зiзнаватиметься добродiю Козачкiвському) до крадiжок. Де курча у бур’янах заблукале стибрить, де поросятко схопить… Рiдко таке траплялося, але – траплялося. Тим i рятувався. Схопить ту живнiсть, пiд сорочку – i бур’янами, бур’янами хутчiй за село, у степ, до Чорноi могили, до печери у нiй. Удень боявся свою здобич пекти у вогнi – люди ж бо загледять.

І треба ж було такий голод пережити, лихо таке, що й через роки не даватиме йому спокою. З лихоi бiди курчат крав у селi та iх у печерi пiк i тим рятувався од голодноi смертi… А потiм пропахле димом, – з одного боку обгорiле, а з другого напiвсире – жадiбно iв, i руки його тряслися, i душа тремтiла, i сам вiн лякливо з печери на село бликав – чи не бiжать, бува, селяни крадiя малого на мiсцi злочину застукувати? Здавалося, все село бачить, як вiн давлячись глитае крадене, i в селi – вчувалося – вже бемкае на сполох дзвiн, наче вигукуючи: он де вiн, он! У печерi сидить, крадене курча iсть…

Але коли б не тi крадiжки, не тi нiчнi «трапези» у печерi – чи й урятувався б вiн од голодноi смертi?

А так – вижив… Палив багаття у печерi i в ньому пiк крадене курча, не здогадуючись, що вогонь з печери далеко видко. Наче хтось у печерi блимае… І забобоннi селяни, дивлячись на той вогник, притьмом хрестилися: яке ж то бiсiвство у печерi ночами вогонь розводить?

І пiшло вiд хати до хати: у печерi нечиста сила завелася, ось-ось вона почне шкодити селу. Пора ii з печери витурювати, покiль не пiзно… Звернулися до отця Григорiя: так i так, панотче, рятуйте село од нечистi…

І стався з того, як люди кажуть, i смiх i грiх…

Андрiй Осипович Козачкiвський познайомився з Тарасом Шевченком у Петербурзi, в роцi 1841-му. У своiх «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченке», що iх видрукуе «Киевский телеграф» за 1873 рiк, мемуарист писатиме:

«Расставаясь со мной в мае 42 года, Шевченко предупредил меня, что он чрезвычайно ленив писать письма, поэтому я ничего не знал о нем до 45 года. В августе этого года он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожив у меня две недели.

…В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил у меня около двух месяцев…»

Ось тодi поет i розповiв Козачкiвському про той неприемний для нього випадок з дитинства, коли вiн бурлакував у печерi за селом:

«…Голод нередко заставлял его посягать на чужую курицу или чужого поросенка, с которых он обыкновенно в ночную пору стряпал ужин в пещере, находившейся за селом; обыватели, видя по ночам огонь в пещере, порешили, что там должна быть нечистая сила, и обратились к батюшке, чтобы он изгнал ее оттуда…»



А правив тодi в Керелiвцi отець Григорiй Кошиця – рахманний, тихий та сумирний чоловiк, легкий на ходу i на помiч ближньому. Добрий був панотець, лагiдний та уважний до пастви своеi, як батько до дiтей. Дотримувався заповiту Христа: «У всьому, як хочете щоб i iз вами вчиняли люди, – так вчиняйте i ви з ними». Службу свою добре знав, голос мав гарний, тож керелiвчани його шанували i як тiльки що, так i зверталися до свого панотця – а то до кого б iще? До пана далеко (та й сподiванки на нього нiякоi), до Бога високо, а панотець завжди з людом, завжди готовий прийти на помiч.

Звернулися й того разу: так i так, отче, не iнакше, як завелася в печерi край села гемонська нечиста сила, бо ж свiтиться ночами там вогник i лихим оком глипае на село – недовго й до бiди, – жалiлися, – не iнакше, як вiдьма. По свiту колобродила, та оце й до нас прибилася…

– А мо’, й злий дух…

– Свят-свят, що ви, кумо, кажете? Та ще проти ночi…

– А хто ж у печерi ночами блимае? Не християнська ж душа, iстинно вона, вiдьма. Басаврючка лиха, чередiльниця зла.

– І за вiщо ж нам отака напасть?

– За грiхи нашi, – смиренно пiдсумував панотець. – Мало до Господа звертаемось. А хто ревно Господу не молиться, той навзамiн i мае нечисту силу. – Обнадiяв: – Збирайтеся, людоньки, та пiсля обiднi усiм миром пiдемо до печери. З Божою помiччю святою водою витуримо бiсiвство онее…

Того дня Тарас був у сестри Катрi в Зеленiй Дiбровi, а коли повернувся до Керелiвки – очам спершу не повiрив. Люду зiбралося бiля його печери – чи не пiвсела. Дядьки, тiтки, дiди, баби i звичайно ж всюдисуща дiтлашня… Панотець кадилом махае, голубий димок в’еться.

– Слава Тобi, Боже наш, слава Тобi, Пресвята Богородице, спаси нас, Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас…

На панотцевi довга широка риза без рукавiв, поверх неi – епитрахиль, без якоi священик не може здiйснювати жодноi служби, на грудях – наперсний хрест, на головi – скуфiя.

– Хвалiте iм’я Господне, хвалiте, раби, Господа! Алiлуя!..

Тарас, розкумекавши, що й до чого, трохи заспокоiвся. Всiвся на пагорбку, з цiкавiстю – оченята так i зиркають-зирять навсiбiч, – спостерiгав, що ж буде далi? Вiдчуваючи, щоправда, деяку незручнiсть – це ж через його вчинки скiльки людей зiбралося. А раптом дiзнаються, що то вiн усьому причина? Ще з села виженуть. Але… що буде, те й буде. А виженуть… Що ж, йому до бурлакування не звикати, в Лисянку подасться, мо’, там де знайде собi куточок у цьому широкому свiтi.

Пiд кiнець молебня панотець окропив святою водою вхiд до печери, потiм людей, i тi заспiвали:

– Спаси, Господи, людей Твоiх… Благословення Господне на всiх, Його благодать i чоловiколюбство-о… нинi i повсякчас… i на вiки вi-iчнi-i…

Коли скiнчилося окроплення печери, треба було комусь зайти до неi i подивитися, що там пiсля служби лучилося… Але смiливцiв чомусь не знаходилося.

– Воно то та-ак… – бурмотiли чоловiки, – та все ж якось той…

І ховалися за спини жiнок.

Тарас нiяково посмiхався, провину за собою вiдчуваючи. Ось тiльки зiзнатися, що то вiн – не мiг. Та й хто повiрить, що малий Шевченко, Григорiя Грушевського-Шевченка, царство небесне його душi! – синок вечорами й ночами багаття в печерi палить? Де це бачено, де це чувано, щоб пуцьвiрiнок – малий сам-один у печерi ночами товкся? Вiдьма там товчеться! Істинно, вiдьма, басаврючка лихая, чередiльниця злая…

Люди погомонiли i почали копiйки, мiдяки нужденнi з капшукiв витягати. Зiбрали в складчину трохи п’ятакiв, але й за грошi смiливцiв не знаходилося: воно то та-ак, та все ж якось воно теечки… Про це й Козачкiвський зi слiв Поета свiдчить, що все так i було: «…священник в сопровождении народа, окропив вход в пещеру святой водой, предложил освидетельствовать ее. Так как никто не соглашался на такой смелый подвиг, то порешили в виде поощрения сделать складчину. Когда собралося порядочное количество медных монет и смельчака ни одного не оказалось, то Шевченко, выступив вперед, изъявил желание войти в пещеру. Некоторые не хотели подвергать мальчика опасному риску, другие возразили: „Воно мале, до нього нечиста сила не коснеться“. Чтобы более отдалить всякое подозрение, он просил, чтобы к нему привязали веревку, которою, в случае опасности, могли бы вытащить его. Отправляясь на веревке в пещеру и убравши в сторону все остатки стряпни своей, он вышел, объявив, что в пещере ничего не оказалось, за что и получил порядочный куш складчины от удивленной его смелостью толпы».

– Жи-иви-ий хлопець! – почулися обрадуванi голоси, тiльки-но Тарас вигулькнув з печери.

– Розказуй, малий, що тамечки?.. Нечиста сила вже п’ятами накивала? Святою ж водою окропили печеру, а нечисть святоi водицi боiться, аж-аж…

– Немае нечистоi сили. Тiлько попiл од неi зостався, – i хлопець показав у жменi пучку попелу. – Давайте вже менi п’ятаки…

Того вечора вiн смакував бубликами з маком i був радий, що так легко викрутився з халепи та ще й вечерю на дурничку роздобув. Так йому вже давно на зарiбок не щастило.

Бубликi були смачнi, i Тарас незчувся, як з ними i впорався – почуття голоду нарештi зникло. Бодай сьогоднi, а завтра… Що буде завтра – про те завтра й думатиме. Як у Святому Письмi сказано: дасть Бог день, дасть i iжу… Не завжди, правда, так виходило, та все ж…

Темрява вже огортае притихле село, воно нарештi заспокоiлося, що вiдьму з печери витурили, i тепер йому нiщо не загрожуе. Де-не-де блимають пiдслiпуватi каганцi та завивають собаки. Багаття Тарас бiльше не запалюе, аби не казали, що до печери знову повернулася нечиста сила…

Тихо. У небi з’являються першi зiрочки. Ось i вечiрня вже зiйшла… пiдперши долонею щоку – йому так звично при сидiннi, – Тарас зачудовано дивиться у вечiрне небо. Яке ж воно гарне, коли зорi на ньому висипались. Дiд Іван якось розказував йому, що на свiтанку Зоря вiдмикае ключем небеснi ворота i випускае Сонце на небо – так починаеться бiлий день. Сонце наздоганяе красну дiвицю Зорю, що втiкае i стае криницею. На землю падае свята роса, яка заплiднюе землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжуеться найбiльше диво з див – життя. А ще люди кажуть, що в кожного на небi е своя зiрка. Коли хто народжуеться – з’являеться у небi i його зiрка. Цiкаво, де ж у небi його зiрка? Чи е ж вона в нього? Чи щаслива вона?

Кожному дню i ночi передуе зоря ранкова i зоря вечiрня – двi сестри, якi служать Сонцю. Помре людина, i зiрка ii згасне, а поки живе – покiль i вона в небi сяе…

І тiльки подумае, небозводом i майне iскорка – то зiрка впала, хтось пiшов з цього свiту…

Сидить Тарас бiля печери i дивиться на село, у якому вже не бликне нiде й вогник, думае… І щось тiсниться в його маленьких грудях, поки що без слiв, лише мелодiя. Та пройдуть роки, i виллються на паперi слова, i обезсмертять вони на вiки-вiчнi iхнього творця – але про це малий Тарас не думае… Сниться йому, що йде вiн степом, i веде його за руку гарна дiвчина – його Зоря. Вона пливе над землею, ледь торкаючись ii босими ногами, i вiн тримаеться за ii руку i теж ледь-ледь торкаеться ноженятами землi – Боже, як гарно i хороше йому…

Село вже спить – анi вогника нiде, все огорнула пiтьма, усе пiрнуло в сон… До ранку всi щасливi, бо сплять, наче в iнших свiтах, далебi кращих за земний i ввi снi розкошують, забувши про всi кривди, iм завданi, про всi непереливки… А прийде ранок iз голосистим спiвом пiвнiв – i все повернеться на круги своя, i тодi всi знову подiляться на тих, кого щастя втомлюе, i на тих, кого сльози…

А сама Керелiвка й справдi широко розкинулась, велика й мальовнича, – на степових рубежах престароi землi киiвськоi, – на пiвднi княжоi Звенигородщини, помiж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярiв, розкинулась, поховавши в пишних садках своi бiлi хатки…

Воiстину, як писатиме Великий Кобзар: «Село! І серце одпочине. Село на Нашiй Украiнi – неначе писанка село…»

Усе так.

«Давно те дiялось…»

Хоча – чому давно? Вогник у печерi, що вперше переполошив Керелiвку 180 рокiв тому, коли селяни змушенi були вдаватися до послуг отця Григорiя Кошицi зi свяченою водою, – нi-нi, та бувае й спалахне.

Дивуються люди… Вiрячи i не вiрячи баченому i чутому – уже стiльки лiт минуло пiсля тiеi оказii, що далеких iхнiх пращурiв перестрахопудила, вже скоро два вiки збiжать, як у печерi, терплячи голодне лихо, побивався маленький крiпак Тарас, син крiпака Шевченка…

І чого б то? Невже знову об’явилася нечиста сила, що ii нинi по-вченому нарекли – НЛО? Чи якесь iнше новознане нинi бiсiвство – його ниньки хоч греблю гати!

Вогник у печерi все ще свiтиться. Не всi його, правда, можуть бачити, але свiтиться. Спостереження за ним, як повiдомляла iнформацiйна служба, тривае… («Як передае агентство „Новини-У“, таемничий вогник у печерi, що бiля села Шевченкового Звенигородського району Черкаськоi областi (колишня Кирилiвка) за свiдченням мiсцевих мешканцiв, що iх наводять деякi ЗМІ Украiни, все ще з’являеться вечорами, десь починаючи пiсля заходу сонця… Природу цього феномена науковцi поки що не можуть пояснити…»)

Гай-гай! Таж тому, що цар лихий, iм’я якому Голод (який морив колись у тiй печерi малого Тараса), все ще у свiтi. І все ще непереможений.

І все ще нiхто не скаже, коли його i який Кожум’яка нарештi здолае…

А все iнше так, як i колись було, тож i сьогоднi рядки Поета звучать, як про наш час написанi:

Спочивають добрi люде,
Що кого втомило;
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нiчка покрила…

І нiчого не вдiеш, бо так воно справiку й ведеться: одних щастя стомлюе, iнших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знае. Та ще Тарасiв дiд Іван, бо, як вiдомо, на все у нього, на всi лиха-бiди своя, селянська вiдповiдь готова: «Дак нема на них Колiiвщини! Козакiв-сiчовикiв на них немае!..»

Може, й немае. Хто його знае достеменно? А все iнше, як у Поета:

Було колись – в Украiнi
Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли пановати.
Пановали, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили у полi.
Високii тi могили,
Де лягло спочити
Козацькее бiле тiло,
В китайку повите.

Високii тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять…




Аравiйська пустеля


Жив собi та був собi…

А втiм, це тiльки в казках так починаеться – жив собi та був собi, – а у нас не казка, а щонайправдивiша, можна б сказати, невигадана повiсть про дивного-предивного лелечича, котрий вирiс на хатi в дiда Щедрiя в лiто тисяча дев’ятсот вiсiмдесят четверте.

У селi, що стоiть при самому впадiннi блакитноi Орельки в голубу Орiль, ще й досi розказують, як дiд Щедрiй та навчив у те лiто молодого лелечича людськоi мови. Дивина, та й годi! Буцiмто однiеi вiтряноi ночi випало з гнiзда лелеча, котре й лiтати ще не тямило, i скотилося з хати аж у двiр. От старий його пiдiбрав, виходив, як дитину, i назад у лелече гнiздо всадовив. Звiдтодi, розказують дiдовi односельцi, те лелеча й заговорило по-людському.

Так це було чи нi – я достеменно не вiдаю, але молодий орiльський лелечич, з яким я познайомився того лiта пiд час своiх рибальських мандрiвок по Приорiллю, i справдi розумiв мову людську. Хоча виду, звiсно, i не подавав. Та коли дiд Щедрiй, накосивши в березняку трави (а вiн любив застеляти в своiй хатi долiвку молодою травою), сказав йому: «Ходiмо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди i рушив з дiдом до села. Так вони i йшли левадою; старий помаленьку дрiботiв собi з мiшечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як вiдставав, то, змахуючи крилами, пiдбiгом наздоганяв старого i знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонiв, а бiлий птах схвально кивав головою й iнодi навiть жваво трiскотiв червоним дзьобом – щось дiдовi по-своему, по-лелечому говорив. А дiд, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»

«Еге», – сказав я сам собi i щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пiрнув, i я чимскорiш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тiльки позаздрили менi. Не встиг я краснопера iз гачка зняти, як на другiй вудцi поплавець – хить-хить!.. І хутко зник пiд водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув i про дiда Щедрiя, i про його дивного-предивного лелечича, бо справжнiй рибалка, коли в нього клюе, – про все на свiтi забувае!

Уже в надвечiр’я, поспiшаючи на останнiй автобус, на хвильку забiг до старого. Оскiльки я вже не мав часу на бесiду, то у двiр не зайшов, а лише на ворота сперся та й кажу:

– Дiду Тарасе, i як це вам вдалося так ловко навчити лелечича, що вiн навiть людей розумiе?

Тут дiд Щедрiй почав напускати туману, що все то – байки людей, охочих до теревенiв, що вiн насправжки не вчив лелечича людськоi мови. Виходжуючи його пiсля падiння з даху, вiн лише гомонiв до лелечати, як до дитини, ну хiба ще казками його забавляв… Якими?.. Та тими, що колись синовi своему, як вiн маленьким був, розказував. А бiльше нiчого такого… А Лелько (так старий назвав те лелеча) i навчився розумiти мову людську.

(Забiгаючи наперед, скажу, що я консультувався у вiдомих фахiвцiв – бiологiв, орнiтологiв та iнших учених, – i вони авторитетно запевнили: все, що говорить дiд Щедрiй, – чистiсiнька правда. Бо коли до пташини там а чи до звiрини ставитись по-людському, то пташина та а чи звiрина i справдi легко навчиться розумiти людей. Навiть з пiвслова.)

– Таке воно тямковите вдалося, – запевняв мене старий, поглядаючи на свою хату, де у великому гнiздi вже всiдалося на нiч лелече сiмейство (тiльки глава того сiмейства – старий лелекун – задумливо стояв на бовдурi: вiн завжди на ньому стоячи ночуе). – Скажу тобi по секрету, – додав дiд Щедрiй, – лелеки – дуже мудрий народ, розумiють, що й до чого. І до грамоти зело вдатнi.

Я, пригадую, ще щось хотiв було запитати в старого, але на сусiднiй вулицi вже мелькнув автобус. Квапно попрощавшись з дiдом, я бiгцем подався до зупинки, бо другоднi мав iхати в одне термiнове вiдрядження i, отже, затриматись бодай на нiч у дiда Щедрiя аж нiяк не мiг… Але пообiцяв йому, що неодмiнно, як тiльки-но владнаю справи – заскочу до нього в гостi та заодно й порибалю на Орелi, i про Лелька погомонимо…



Давно вiдомо: не так воно складаеться, як гадаеться.

За невiдкладними справами та клопотами, за суетою сует усе нiяк не мiг я знайти часу, щоб з’iздити в те село та написати щось про крилатого дiдового вихованця. А воно ж як занiколиться, то надовго. Одне слово, так я закрутився, що незчувся, як i лiто збiгло. Коли ж нарештi вибрався, то лелеки вже полетiли в теплi краi. З ними полетiв i Лелько, лишивши дiдовi Щедрiю таку адресу: Африка, Кенiя, район озера Вiкторiя, колонiя приорiльських лелек, Лельковi, котрий вирiс на хатi в дiда Щедрiя…

Я переписав ту адресу до блокнота i вже вдома написав Лельковi листа. (Тiльки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, нi. Усе це чистiсiнька правда, у мене в блокнотi – я вам при нагодi його якось покажу – й досi зберiгаеться Лелькова адреса. Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотнi i дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африцi, скучають за своiм краем.)

Отож я написав Лельковi в Африку (в листi нагадав про нашу зустрiч у Приорiллi, про свое знайомство з дiдом Щедрiем), i по якомусь там часi (здаеться, через мiсяць) вiд Лелька надiйшов лист. Справжнiй-справжнiсiнький. У конвертi, з грифом «авiа», з кенiйськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб i страус на передньому планi. Лист навiть був проштемпельований поштою. І ось що написав у тому листi Лелько (якщо хто з читачiв поцiкавиться листом, то вiн зберiгаеться у мене, i я можу показати його бажаючим. І навiть дам потримати лелечий лист у руках):

«Як я живу?.. А так, як i всi лелеки, – зимую в Африцi. Стою оце на спинi в одного мiсцевого бегемота, котрий, рятуючись вiд спеки, по самi вуха залiз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому нiпочiм. Бо вiн удома, i спiшити йому нiкуди. І мрiяти нi про що, тож i спить. А я стою у нього на спинi, i мариться менi, буцiмто я не в Африцi, а вдома, у далекому-предалекому звiдси краi. І нiби передi мною не вигорiла савана з бiлими кiстками буйвола пiд баобабом, а рiдний, зелений i нiжний край, де в Орiль впадае Орiлька… Бачу село в садках, верби бачу на левадi зеленiй, де поважно та гречно походжають моi друзi-лелеки. Крайньою вiд левади стоiть очеретом крита хата дiда Щедрiя, а на його хатi бачу гнiздо мого батька. У ньому я народився i вирiс. Оте саме гнiздо, з якого я колись у буряну i чорну нiч випав аж у двiр, де мене пiдiбрав i виходив дiд Щедрiй. І бачу, як над гнiздом, над дiдовою хатою, над селом, над садками й полями, над Ореллю з Орiлькою, над усiм тим свiтом вивищилось дзвiнке блакитне небо, у якому я колись вчився лiтати. І гудуть у небi, як у дзвони, молодi приорiльськi вiтри, i iхнiй дзвiн бринить у менi й досi… У нашому великому гнiздi, яке починав мостити колись ще мiй прадiд, а дiд з батьком тiльки розширили його та пiдновлювали, крiм мене, було ще три сестрички. Та навiть учотирьох усе одно було просторо, у спекотнi днi, коли сонце сягало зенiту i припiкало аж надто, мама розправляла над нами своi великi крила, i нам, лелечатам, так хороше було сидiти в затiнку, що ii дарували нам маминi крила… А тато, коли ми були ситими, стояв на однiй нозi на гребенi даху i все про щось поважно думав. Як над хатою пролiтав знайомий лелека, тато радо вiтав його – закидав голову за спину, змахував крилами i трiскотiв дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливiше вiтання…

А ночами, коли було вiтряно чи прохолодно, ми ховалися пiд маминi крила, як ото ховаються курчата пiд квочку. Прокинешся, бувало, серед ночi, висунеш голову з-пiд маминого крила, глянеш, а прямо над тобою висить щось чорне-пречорне i дивиться на тебе тисячами блискучих очей. Тобi аж страшно стане вiд чорноi тисячоокоi ночi, i ти поспiшно сховаешся пiд надiйне мамине крило.

А вранцi, коли прокинешся, – всюди свiтло, гарно. Ось-ось зiйде сонце. У дворi дiд Щедрiй вештаеться, покахикуе.

– Гей, лелеченьки!.. – гукае до нас iзнизу. – Доброго вам ранку! Як там нагорi, у вашому крилатому сiмействi? Усi живi-здоровi?.. Ну й добре, що гаразд.

Як ми, малеча, пiдросли й уже могли триматися на крилах, то всiм сiмейством лiтали на толоку або на озера в заплавi Орелi чи Орiльки – попереду, як завжди, тато, за ним ми, малеча, а позаду нас мама. А ще нас тато вчив пiднiматися високо-високо, аж село зоставалося далеко-далеко внизу i робилося маленьким, а свiт ставав широким, просторим – нi кiнця йому, нi краю. І скiльки ми тодi бачили дорiг, полiв, гаiв, рiчок та сiл! Аж дух захоплювало вiд висоти i краси. Тато вчив нас ширяти, опираючись крилами на потоки повiтря, що пiднiмалися вiд землi. Спiймавши такий потiк, ширяли й ширяли ми в пiднебессi легко, плавно, без жодного помаху крил.

А якось тато, пригадую, сказав:

– Старайтеся, дiти, щоб швидше стати на крило, бо невдовзi будемо збиратися в далеку-далеку дорогу в теплi краi. Полетимо на зимiвлю в Африку.

Почувши таке, я на радощах затанцював, вигукуючи:

– В Африку!.. В Африку!.. В Африку!..

А зараз у Африцi бачиться менi, що стою я на хатi в дiда Щедрiя, i видно менi голубi озера, видно, як толокою йдуть до рiчки рибалки з вудочками, а шляхами у поле машини мчать…

І так менi хочеться додому, так хочеться…»



Пишу цi рядки взимку.

На календарi – лютий. Мiсяць, як вiдомо, неласкавий, суворий i навiть аж сердитий. Недарма ж у нього i ймення таке – лютий. А чого вiн лютий – того нiхто не знае. Лютий та й лютий, не всiм же мiсяцям добрими бути.

За вiкнами дiдовоi хати гуде-вие невгамовна завiрюха, крутять-вертять снiговii, аж дерева – чути – торготять обмерзлими гiлками. Хуга така, що задарма i носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирае у вiкна, розмальовуе шибки, але в хату йому – зась! У дiдовiй хатi тепло, у печi весело потрiскують дрiвця, iнодi з печi чути невдоволене сичання – то потрапило обмерзле полiно, i вогонь витоплюе з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печi спiвае собi дiдiв приятель i квартирант-постоялець – цвiркун. Улiтку вiн живе у садку, а на зиму перебираеться до дiда в хату, «зимувати в теплих краях на печi», як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплi, цвiркун спiвае собi та спiвае… Дiд любить його слухати, а коли, бувае, цвiркун довго не подае голосу, то бурчить на пiч:

– Чого хоч ти мовчиш?.. Заспiвай, прошу тебе. Зимовий вечiр довгий, а сьогоднi менi щось геть кепсько стало, i думки невеселi в голову лiзуть…

Цвiркун вiдразу ж i озиваеться, охоче затягуючи свою одноманiтну пiсеньку, i в старого тодi легшае на душi.

– Бо вже не сам, – бубонить вiн, вештаючись по хатi. – Цвiркун та я, от нас уже й двое. Вже й сiм’я.

Отож я пишу собi та й пишу, вогонь у печi потрiскуе, цвiркун виводить свою нехитру пiсеньку, в якоi немае анi початку, анi кiнця, «в теплих краях на печi», а мiсяць лютий за вiкном лютуе… Таке витворяе, таке… І на кого вiн так розгнiвався? Треба про це поспитати в дiда, вiн такий, що все знае.

А ще я думаю про Лелька, як вiн там зимуе за снiгами, за морозами, за синiми морями i гарячими пустелями, аж у самiсiнькiй Африцi?.. Не близький свiт.



«Щоб ви знали, в Африцi теж зараз мiсяць лютий, – пише Лелько в одному з листiв, котрий я вже кiлька разiв перечитував дiдовi Щедрiю. – Та мiж тутешнiм лютим i приорiльським – спiльного хiба що назва. Бо у вас зараз зима, вiд якоi ми, лелеки, змушенi летiти аж на край свiту, в Африцi ж у лютому мiсяцi спека стоiть така, що рiчки висихають, i дно iхне трiскаеться. Лише де-не-де червонi калюжки муляки залишаються.

Ось так ми й зимуемо… А втiм, це тiльки так говориться, що ми, лелеки, зимуемо в Африцi, бо насправдi ж зими тут немае i не було нiколи. Тут i знати нiхто не знае, що воно таке – зима: нi бегемоти, нi носороги, нi буйволи, нi жирафи, нi зебри, нi слони, нi леви. Навiть страуси i тi не знають, що таке зима. І крокодили теж нiколи й нiчого не чули про зиму. Тiльки чорнi грифи, якi лiтають високо-високо, видивляючись у саванi поживу, казали якось, що буцiмто на найвищiй горi Африки – Кiлiманджаро – е справжнiй, щонайсправжнiсiнький снiг…

Отака тут зима – спека, спека i спека.

Дощiв уже давно не було, у бiлястому, наче вигорiлому небi – жодноi хмаринки. Над рiвниною тремтить сухе i гаряче марево, анi вiтерця… Трави в саванi вигорiли, дерева стоять голi, без листя i без тiнi.

А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурi (рятуючись од спеки, вони за вiдсутнiстю води набирають у хоботи дрiбний червоний пил i „обмиваються“ ним). А он на пiвнеба постае коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захiд стада антилоп, а за ними – назирцi леви й шакали.

Ось такий тут мiсяць лютий».



Коли на мить затихае лютування лютого, чути, як лунко i рiзко (десь, певно, на оголених пагорбах) репаеться земля – такi морози! І цвiркун тодi на дiдовiй печi злякано затихае. Хоча що йому i чого боятись у «теплих краях»?

Репнуло, трiснуло, завило, захурделило, i знову бiлий свiт потонув у снiговiй круговертi.

А коли затихне все на якусь часинку, тодi з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, i свiт бiлий тодi так i спалахне, так i заiскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стае.

А голуба Орiль та дочка ii, блакитна Орiлька, з берегами, з очеретами, лозами i вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями – загаченi, занесенi снiгами. Сплять.

Навiть чорне гайвороння поховалося – такi морози.

А в лелечому гнiздi, що на дiдовiй хатi, у якому народився i вирiс Лелько, – бiла копичка снiгу. Спить воно пiд бiлим покривалом, чекаючи весни, i, мабуть, сниться йому лелече сiмейство. (Дiд Щедрiй каже, що пташине гнiздо, як i хата, коли немае довго господарiв, дуже нудьгуе вiд самотностi i тому з нетерпiнням виглядае своiх постояльцiв.)

Я приiхав у тi краi в лютому, щоб вiдвести душу пiдлiдним ловом окунiв, та довелося чимскорiше ховатися в хатi дiда Щедрiя – такi морози! Вийду з хати, подивлюся на свiт бiлий, потупцяюсь бiля сiнешнiх дверей i – назад у хату. Пересидiти б у дiда цю веремiю та й додому повертатися. Яка вже тут риболовля! Оце б зараз Орелi та Орiльцi бодай крихту тiеi спеки, од якоi Лелько в Африцi не знае, де подiтися!

Згадав Лелька, а вiн на мене зi стiни дивиться. Стоiть на воротах, як у червоних чоботях, – високий, гiнкий, iз снiжно-бiлим та чорним оперенням, дзьоб розкрив, наче щось говорить. «О, як вiн гарно вмiе клацати своiм червоним дзьобом! – розказував менi якось старий. – Ви б тiльки послухали, – додавав вiн. – Як бувае в доброму настроi (а вдома, у рiдному краi, лелеки завжди в доброму настроi), закине голову на спину, крилами змахуе i так мелодiйно, так ритмiчно стукотить однiею половинкою дзьоба об iншу – клац-клац-клац! Трiсь-трiсь-трiсь!.. А потiм випростае голову та як припустить, як припустить той дрiб – заслухаешся!» Принаймнi так запевняв мене дiд Щедрiй i, зiтхнувши, додавав:

– Шкода, що у мене немае таких слiв, аби я мiг передати всю оту красу його клацання!

Дiд Щедрiй (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусiдського хлопця Мишка: клацни, каже, менi Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення… Мишко (а вiн днями бiгав по селу з фотоапаратом «Змiна», вчився фотографувати) i клацнув. Ще й карточку старому принiс, а Лелько на нiй – як живий, стоiть на воротах у червоних чоботях. Картинка! Щедрiй за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у дiда Щедрiя, немае нiде у свiтi, i Мишко те добре знав, бо не раз i не двiчi тихцем лазив трусити дiдову грушу), ще й пообiцяв йому, як пенсiю принесуть, «канхветiв» купити. А карточку вставив у дерев’яну рамочку, яку сам i змайстрував, та й почепив ii на стiнi. Отам, де карточка його сина висить. Поряд. На однiй карточцi – бiлий лелечич на воротах стоiть, а на другiй – бiлявеньке хлоп’я щербатеньким зубиком посмiхаеться. Теж у воротах стоiть. Карточка давня, ще довоенна, вже й потемнiла, але ще видно бiляве хлоп’я i веселооку хитру посмiшку його. Ось так вони й висять у дiда в свiтлицi: злiва – Лелько, а праворуч – Лесик (так звати дiдового сина).

– Ну й морозяка, аж хурчить!.. – У чорнiй кожушинi, увесь обмерзлий, з бiлими бровами й бiлою бородою, крекчучи, заходить до хати господар i хукае на закляклi, почервонiлi руки. – Скажений! Прямо тобi збiсився. І вдяганка ж на менi непогана, а тiло як наче хто голками коле. Аж душу виймае. А на Орелi бабахнуло, як iз гармати. Аж лiд розвернуло – такi морози! Давно такоi зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його образив?

– Як це мiсяць можна образити? – питаю.

– А так… обiзвав його хтось злим, от вiн i сердиться, – гомонить старий роздягаючись. – Вiн хоч i лютий, а добрий. То у нього служба така – морози та снiговii на нас наганяти. А коли його образиш чи злим словом обiзвеш, то вiн тодi й шаленiе та сердиться. А як до нього ладком, ладком, – то й лютий тодi лагiднiе. Еге, вiд доброго слова ще нiхто злим не ставав.

Побачив, що я стою бiля фотографii на стiнi, i собi пiдiйшов.

– Ото, Лелько любив на воротах стояти. Ще як лiтати вчився, то з хати на ворота, а з ворiт на хату. А коли хто повз двору йде чи iде, то вiн з цiкавостi на воротах стане i придивляеться: а хто ж то йде чи iде?.. Цiкавий був, – помовчав, вiддираючи з бороди та вусiв крижанi бурульки. – А Лесику моему, – кивнув на фотографiю сина, – тут шiсть годочкiв. Це його знято в те лiто, як вiн собi крила змайстрував.

Я чув про це вiд дiдових односельцiв, але краем вуха, тому прохаю старого розповiсти детальнiше.

– Синок мiй ще змалку небом марив… Усе, було, до лелек на хатi придивляеться; як вони на хату сiдають, як крила своi складають за спиною та як iх випростовують i в небо злiтають… Дуже-бо Лесика мого небо й крила цiкавили. Таке вже вдалося, хлоп’я мое бiлявеньке, – небо його до себе манило i кликало. Тож якось надумав Лесик змайструвати собi крильця. За хатою в малинi ховався, щоб нiхто не побачив. З молодоi лози iх виплiв, а зверху полотном обтягнув (полотно те у матерi в скринi поцупив). Як удома нiкого не було, то вiн на хату по драбинi вилiз, якось собi до рук тi крильця приладнав i з хати стрибнув. Це ж треба, га? Добре, що хоч на копичку сiна впав, не покалiчився, слава Богу… Зiзнаюсь, пiд гарячу руку хотiв було його ремiнцем вiдшмагати… Замахнувся, а вiн зiщулився, на мене дивиться i каже: «Хоч убийте, тату, а все одно буду лiтати!..» У мене й рука опустилась… І в кого ж ти, питаю, таке вдалося?.. Мовчить та сопе… І таки домiгся свого, пiсля школи в аероклуб поступив. А звiдтодi i пiшов по льотчицькому, значить, дiлу. Бо дуже його небо вабило. На роду, видно, в нього так було написано – у небi лiтати. А коли що на роду написано – то так у людини й буде. Така ii, значить, планида… – Помовчав, посмiхнувся сам до себе чи до своiх спогадiв. – Я Лесика пiсля того польоту з хати лелечиком став звати. Лелечику ти мiй крилатий, кажу, полетиш у небо, а з ким же ми з матiр’ю зостанемось?.. І полетiв мiй лелечик… – зiтхнув. – Ат, що казати! Минулого не повернеш… – Знову помовчав, на фотографiю сина дивлячись. – Так ото Лесик мiй i знятий у те лiто, як крильця собi змайстрував та з хати на них стрибнув. Його потiм сiльськi хлопцi льотчиком дражнили. За той полiт. Та вiн не ображався, навпаки – гордився. А Лельковi, – кивнув на карточку птаха, – крил майструвати не треба. Своi мае. На них аж до Африки долiтае.

З печi озвався цвiркун – затягнув свою вiчну пiсеньку.

– Добре цвiркуну, – посмiхнувся старий. – Нiкуди йому у вирiй не треба лiтати. На пiч залiз, от уже й у теплих краях…

Повечеряли картоплею з оселедцем (улюблена дiдова iжа) i вже хотiли було лягати, як старий раптом спохопився.

– От пам’ять! – ляснув себе долонею по лобi. – Геть усе забуваеться. Та я ж од Лелька листа отримав! Пише, що вони, лелеки, вже й додому збираються.

– Так ще ж тiльки лютий. Чи не рано?

– Еге, а дорога ж далека… У лютому почнуть, навеснi якраз i до нас долетять… Та ти ось читай, читай, Лелько про все пише…



«Ви, люди, мабуть, нiчого не чули i нiчого не знаете про Велику Лелечу Раду? – запитував у своему листi Лелько i сам же й вiдповiдав: – Так от, на Велику Раду мудрий лелечий народ збираеться двiчi на рiк: перший раз – у вереснi—жовтнi, перед вильотом на зимiвлю до Африки, i вдруге – вже в Африцi – у лютому мiсяцi, перед поверненням на батькiвщину. Великi Ради збираються за принципом земляцтва: у днiпровських, наприклад, лелек своя рада, у деснянських – своя, у прип’ятських – своя, ну i так далi… І ось дiждалися i ми, орiльськi лелеки, свого часу. Хто перший вигукнув: „Додому!..“ – невiдомо, а тiльки в повiтрi так i чуеться: додому… Нiби хтось у тобi сидить, у твоему ествi, у кровi твоiй i шепоче тобi: вже лютий, пора додому, додому, додому… Зустрiнуться двое лелек – на землi чи в небi – i замiсть привiтання вигукують:

– Додому!..

– Додому!..

Та ось уже над саваною i клич пролунав:

– Гей, орiльськi лелеки, збирайтеся на Велику Раду!

З усiх усюд злiтаеться лелечий народ. Летять поодинцi, парами, по трое, по десять, i всi летять на Велику Раду в передчуттi далекоi дороги. І в кожному помаховi крил чути: додому, додому, додому… Ох, як хочеться додому!

Страуси, котрi трохи знають нашу мову, тiльки дивуються: ви, лелеки, живете вдома, в Африцi, а кудись iще збираетесь? Хiба у вас двi домiвки i два рiдних краi?

Та ось уже ми злетiлися i розсiлися на високому деревi, яке тут називаеться баобаб. І коли всi зiбралися i вгамувалися, слово взяв найстарiший i наймудрiший лелека i так сказав:

– Червонодзьобi i червононогi сини лелечого народу! Брати i сестри орiльськi! Чи не забули ви, який зараз мiсяць?

– Не забули, не забули! – хором одказуемо. – А мiсяць зараз лютий. І вiн уже кiнчаеться. Додому пора! Пора додому!

– Так, мiсяць зараз лютий, а в лютому ми завжди збираемось i вiдлiтаемо в рiднi краi, – казав далi найстарiший i наймудрiший лелека. – Ми всi земляки, всi з одного краю, який зветься Приорiллям, бо всi ми колись народилися i виросли на берегах голубоi Орелi, ii болiт та озер. Зараз удома лежать бiлi снiги, i холоднi морози там лютують, та доки ми долетимо до Європи, там уже буде мiсяць березень чи й квiтень, i вдома нас зустрiне весна-красна.

Потiм Велика Рада затвердила маршрут перельоту Африка – Приорiлля: Кенiя, Судан, Єгипет, Аравiя, далi понад середземноморським узбережжям Туреччини, далi Балкани, а звiдти i на Вкраiну.

Полiт буде, як завжди, здiйснюватись на висотi двi тисячi метрiв; за день (залежно вiд обставин) пролiтати сто – сто п’ятдесят кiлометрiв, використовуючи в основному потоки повiтря, що йдуть вiд землi – так легше долати тисячi i тисячi кiлометрiв, що вiддiляють Африку вiд Європи.

Стартуемо зараз, у лютому, i, як усе буде добре i благополучно (так кажуть старi лелеки), то десь у кiнцi березня – на початку квiтня ми будемо вдома.

Аж не вiриться – вдома…

Як заплющу очi, так i бачу голубу Орiль, заплави i левади, блакитну Орiльку, бачу село i хату вашу, дiду Щедрiю. І так щось солодко защемить тодi на серцi, що аж плакати хочеться… Але ми, лелеки, нiколи не плачемо. А далека дорога мене не лякае. Старi, бувалi лелеки кажуть: як трудно, як тяжко не бувае в дорозi, а коли пам’ятаеш свiй край, коли бачиш його перед собою, коли тебе кличе всеперемагаючий голос предкiв, коли ти летиш не на чужину, а на батькiвщину – тодi де й сила береться в крилах, самi тебе крила несуть, несуть, несуть…»



– Правду мiй Лелько пише, – замислено озвався дiд Щедрiй, як я дочитав листа (у словах «мiй Лелько» вчувалася гордiсть). – Хоч i молодий вiн ще, а – мудрий. Розумiе, що й до чого. Я ось тiльки раз на своему вiку залишав рiдний край, як на вiйну йшов, але вiн менi – бачився, i марився, i снився, i ввижався… І село рiдне, Орiль з Орiлькою, i заплави з озерами, i поля, i увесь бiлий приорiльський свiт всю вiйну стояв у мене перед очима, в душi моiй стояв. А коли в травнi сорок п’ятого повертався додому з Берлiна, то, вiриш, летiв, наче на крилах. І навiть здавалося, що е в мене крила за плечима, що вони мене до рiдного краю несуть, несуть…

Помовчав, дивлячись у розмальоване морозом вiкно, i в його просвiтлено-зажурених очах я на мить побачив ту далеку весну сорок п’ятого, коли старшина Щедрiй повертався до рiдного краю з вiйни, i несли його додому не знищимi пекельним вогнем широкi крила…

Було вже за пiвнiч, старий погасив свiтло, але ми довго не спали тiеi ночi – гомонiли про се про те… Чи просто мовчали, прислухаючись, як за стiною гуде-вие лютий… Потiм господар крекчучи полiз на пiч «у теплi краi» до цвiркуна i бурмотiв там, що вiн уже негодящий, що йому, напевне, тiльки й лишилося, що лазити у вирiй, «у теплi краi» на печi.

Наспiвавшись, старий цвiркун затих – пригрiвся та й задрiмав напевне. В хатi запанувала тиша, тiльки чути було, як цокають на стiнi ходики.

Я лежав на лавi, накрившись дiдовим кожухом, i дивився у замерзле вiкно, що бiлiло в пiтьмi хати. В кутку нижньоi шибки, певно, була щiлина, i хоч задувало знадвору, той куточок не замерз. Через ту крихiтну щiлину дививсь я на бiлу нiч. Вiхола-хурделиця поволi вгамувалася, виглянув мiсяць, i все навколо заiскрилося. Мiсяць видався менi такою холодною крижинкою, що я щiльнiше загорнувся в кожух i невдовзi заснув.

І снилося менi, що я сиджу на галасливiй Лелечiй Радi в Африцi, бiля кенiйського озера Вiкторiя, i слухаю, як гомонять приорiльськi лелеки про перелiт додому. Як рясно iх злетiлося до баобаба в саванi! І гiлля з-за них не видно. І буцiмто я теж сиджу на гiлцi того «мавпячого дерева» – баобаба, а поруч мене сидить дiдок – симпатичний такий… Придививсь я – аж то мiсяць лютий. І переконуе мене, що вiн зовсiм не злий i не лютий, як то ми думаемо про нього, i що вiн просто образився на нечемних людей i тому лютуе…

А в саванi ходять страуси, поглядають на Лелечу Раду i так мiж собою гомонять:

– Дивнi цi лелеки! Живуть удома, тут у Африцi, а тодi раптом кудись надовго зникають i знову повертаються. Щоби знову кудись зникнути. І не набридне ото iм лiтати туди й сюди?

А мiсяць лютий, котрий сидiв бiля мене на Лелечiй Радi, все переконував мене, що вiн зовсiм-зовсiм не лютий i навiть не сердитий. Я пiдтакував йому. Лютий i справдi видався менi в Африцi добрим i ласкавим дiдусем, дуже схожим на дiда Щедрiя…

А на ранок, так i не половивши окунiв в Орелi, першим вистудженим автобусом, у якому я довго не мiг зiгрiтися, поiхав у мiсто, пообiцявши старому навiдатись по веснi…

І скiльки iхав крiзь заметiлi та бiлi снiги, бачив перед собою залиту й спечену сонцем, незнайому менi савану i приорiльських лелек на високому деревi, що називаеться в Африцi так кумедно – баобаб.



Весною, будучи у вiдрядженнi в тих краях, вирiшив я заодно, як вибереться вiльна година, провiдати дiда Щедрiя.

Та вдома старого не виявилось. Сусiда сказав, що вiн ще зранку потягнув кудись возик. Обiцяв повернутися пiд обiд.

Був уже полудень, i я, присiвши на колоду, вирiшив дочекатися старого, бо ж давненько не бачились. А присiвши, задумався, замрiявся, нiжачись у промiннi ласкавого сонечка.

Приорiллям iшла весна, i я на повнi груди вдихав ii прозоре, чисте повiтря, вiдчуваючи в душi якесь оновлення. Дiдiв двiр уже захопив молодий спориш, розлiгся в дворi смарагдовими килимами, i такий був нiжний та пишний, що я, простуючи двором, остерiгався, щоб не оступитися, бува, ненароком зi стежки i не наступити на нього, не зiм’яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до пiдошов, його зелене крихiтне листячко.

На причiлку хати клаптями весняного неба блакитнiли пiвники, попiд тином, поспiшаючи, щоб випередити конкурентiв за мiсце пiд сонцем, пiшла в рiст кропива. Кiлька кущикiв ii було зрiзано, зрiзи свiжi. «Бач, старий уже зварив зелений борщ iз молодою кропивою», – вiдзначив я про себе.

Та ось почувся вiддалений скрип, що все ближчав i ближчав, i я вже почав розрiзняти вищання колiс возика. Звiвшись, пiдiйшов до ворiт. Так i е: дiд Щедрiй неквапом тягне за собою маленький вiзок на двох високих колесах. Привiтавшись, я допомiг старому затягти у двiр вiзок i зачинив ворота. Старий посмiхаючись рукавом витирав спiтнiлого лоба.

– Укоськали старого коня крутi дороги, – наче виправдовуючись за свою слабкiсть, мовив Щедрiй. – Нiчого ж такого й не привiз, а вже геть ухоркався.

У вiзку лежало старе колесо вiд гарби iз розсохлим обiддям, потрощеними спицями та втулкою.

– За колгоспною майстернею розбитi вози бур’янами заростають, – розказував дiд. – Не так вози, як те, що вiд них зосталося. То задок, то передок, дишло чи колеса… Нiкому вже не потрiбнi вози, бо немае в колгоспi коней – все трактори та машини. То я й забрав це колесо. Для воза воно вже не годиться, однак…

– Для чого воно? Колесо вже геть нi на що непридатне.

– А от i нi, от i неправда! – жваво i якось по-дитячому вигукнув старий. – Годиться! Останню свою службу воно ще послужить.

І подав менi папiрець.

– Читай, що Лелько днями написав.

І я прочитав:



«…своею сiм’ею менi вже час обзаводитись, як обзаводиться у нашому крилатому племенi кожен лелека. Назнав я тут одну молоду та гарну лелечку (теж iз наших, iз орiльських). Звати ii Леля. Вона менi дуже до вподоби. Просто дивно, що ми ранiше не знали одне одного. Як тiльки повернуся додому, то вiдразу ж заходжуся коло гнiзда. Доки Леля прилетить (а лелечки у нас прилiтають пiзнiше), наше спiльне гнiздо буде готове i чекатиме на свою господиню. А я стоятиму край гнiзда i клекотом вiтатиму свою Лелю… Ой, як то хороше буде, яке то гарне життя у нас почнеться! І будуть у нас лелечата, i дивитимуться вони на свiт бiлий, на край свiй, на Орiль з Орiлькою, як я колись дивився з батькового. І в приорiльському небi – високому та дзвiнкому – вчитиму я дiтей своiх лiтати… Ой, як хочеться додому, цим тiльки й живу…»

І квапна приписка:

«Завтра вилiтаемо, уранцi. Чекайте мене, дiду, з молодою дружиною. Ваш Лелько».

(Цей та iншi листи Лелька написанi ним, звичайно, лелечою мовою, але автор, розумiючи, що читачi не знають лелечоi мови, подае iх тут у власному перекладi – украiнською.)



Як я листа дочитав, старий на свою хату кивнув.

– Гнiздо лелече бачив? То лелькового батька гнiздо. Прилетить вiн з матiр’ю до своеi господи, а синовi його, Лельку, де поселитися? Спробуй у селi знайти мiсце для гнiзда, коли хат, таких, як у мене, критих соломою, бiльше немае. Усе шифер та бляха. А на шиферi та блясi гнiзда не змостиш. От я й хочу допомогти Лельковi. Бачиш он ту тополю, що бiля двору росте? Висока, гiнка, а вершечок уже всох. От би його спиляти та в розвилцi й примайструвати колесо – кращоi основи для гнiзда годi й шукати. Прилетить Лелько, побачить колесо на тополi i скаже: «Спасибi, дiду, це те, що треба…» – Старий посмiхнувся. – Може, так i не скаже, але неодмiнно подумае так. По-своему, по-лелечому, а що вже менi подякуе, то це вже точно. Та й заходиться на колесi мостити свое гнiздо. А з тополi далеко видно – зелений кут Орелi та Орiльки – як на долонi. Гарно буде лельковим дiткам сидiти в такому гнiздi. А неба скiльки над головою, скiльки неба! Живи! Радуйся!..

Вирiшили не вiдкладати задуманого на завтра, а вiдразу ж узялися за дiло. Дiд Щедрiй до колеса прив’язав вiрьовки. Потiм погукав свого сусiда, i ми з ним, як молодшi, полiзли на тополю, спиляли сухий вершок, а тодi на вiрьовках витарабанили туди старе колесо. Вмостили його в розвилцi гiлок, для безпеки в кiлькох мiсцях ще й прикрутили дротом – кращоi основи для майбутнього лелечого гнiзда i справдi годi й шукати.

Спустилися на землю задоволенi, помили руки, а дiд Щедрiй тим часом насипав у три полив’янi миски зеленого борщу з молодою кропивою, хлiба нарiзав, до хати запросив обiдати.

– За здоров’я, – сказав, – тих, хто в польотi – одноденному i тривалому. Тих, хто летить до рiдного краю. Щоби дорога iхня була щасливою. – Тодi налив чарку. – Пом’янемо тих, у кого полiт вiчний – хай буде iм вiчна пам’ять…

А зi стiни, з дерев’яноi саморобноi рамки, дивився на нас Лелько, а бiля нього, з iншоi дерев’яноi рамки, посмiхався щербатеньким зубиком Лесик, бiлявенький дiдiв синок, котрий змайстрував колись собi крила та й полетiв у небо. І батько все життя виглядае його з неба, та й зараз ще виглядае, бо надiя у батьковiм серцi вiчна.



Останнiй лист вiд Лелька був короткий:

«Уже залишилася позаду Кенiя (вдалинi майнув i зник за обрiем Індiйський океан), Ефiопiя, Судан, де Бiлий Нiл, зливаючись з Голубим Нiлом, утворюе Великий Нiл, пролетiли Єгипет з жовтими гарячими пiсками й високими пiрамiдами i вже оминаемо Червоне море. Як пройдемо Аравiю, то вiдразу ж надiшлю вам звiстку про себе. А за Аравiею вже буде легше: узбережжя Середземномор’я, а там – Балкани, а за ними вже й до Украiни недалеко…

Але попереду – Аравiя».



– Попереду Аравiя… – замислено повторив старий i враз захвилювався. – А чого це вiн так пише: як пройдемо Аравiю, то звiстку дам?

І запитливо й тривожно подивився на мене.

– Чому?

Я мiг розповiсти старому, що на всьому шляху з Африки до Європи пiдстерiгае лелек небезпека, i гине iх у далекiй i труднiй дорозi чимало. Особливо в Пiвнiчнiй Африцi, де мiсцевi племена полюють на них iз луками (там лелека – така ж дичина, як у нас качки). Але найтяжчий i найнебезпечнiший вiдтинок шляху – Аравiйська пустеля. На сотнi кiлометрiв простилаються внизу гарячi пiски, над якими лютують жахливi пiщанi бурi, повiтря – сухе i гаряче. Там не просто спека, там – пекло. Там – смерть. І – нi краплини води. Їжi нiякоi, хiба що сарана. Але це як пощастить ii знайти. Пустеля дихае полум’ям, вiтри гарячi й пекучi. І над цим пеклом, що спопеляе все живе, треба летiти днi i ночi. Днi i ночi.

Орнiтологи пiдрахували: кожен третiй лелека гине над Аравiйською пустелею.

Кожен третiй падае бiлою грудкою на пекучi пiски Аравii.

А обминути iх нiяк – дорога додому лежить тiльки через те пекло.

Про все це я мiг розповiсти старому. Мiг… i не мiг.

Натомiсть я пробурмотiв щось бадьоре. Що, мовляв, нiчого особливого в тiй Аравii… Пiски як пiски. Ну, може, трохи сонце слiпить… А пiски… пiски й на березi Орелi трапляються.

– Попереду – Аравiйська пустеля, – не слухаючи мене, сам до себе промовив старий. – І кожного вона чекае попереду. Одних ранiше, других пiзнiше, але вона чекае, i ii треба здолати, щоб дiстатися до рiдного краю…

Чекали ми звiстки вiд Лелька, що вiн благополучно здолав Аравiйську пустелю, чекали аж до травня, та так i не дочекалися…



На початку квiтня прилетiв Лелькiв батько.

Присiвши на дiдову хату, старий лелечич, навiть не вiдпочивши з дороги, вiдразу ж заходився лагодити гнiздо.

Квапився.

До кожноi лелечки, що пролiтала над селом, радiсно клекотiв – дружину свою виглядав.

Днiв через три i вона прилетiла.

Ах, як вони клекотiли, вiтаючи одне одного, як клекотiли!

У них було стiльки радостi, що вони не знали, як ii вихлюпнути, як ii подарувати одне одному. І присiдали, i крилами махали, i голови на спину закидали, та все радiсно-збуджено трiскотiли дзьобами – та так мелодiйно, ритмiчно!

Цiлий день радiли одне одному i нiяк не могли нарадiтися, що вони здолали важку дорогу, перелетiли Аравiйську пустелю, що вони знову вдвох, що вони в рiдному краi, i попереду в них буде стiльки днiв ясних i ночей зоряних пiд високим приорiльським небом! І вони знову i знову клекотiли, махали крилами i церемонно кланялись одне одному…

А старий сидiв на призьбi, слухав iхнiй бурхливий клекiт i казав, киваючи бiлою бородою:

– Та воно-то й так… Добре зустрiчатися, коли е з ким…

І бачилась йому iнша весна, коли вiн з вiйни повертався. Не доiхавши попуткою до свого села, зiскочив на ходу. Нетерпiння було таким, що вирiшив пройти до своеi вулицi навпростець, городами. Шинелю на руку перекинув, за плечi – речовий мiшок, кашкет набакир збив, накрутив на палець чуб на скронi i подався городами, стискуючи в кишенi саморобний, з авiацiйного дюралю, портсигар – у ньому, в махорцi, лежали сережки для Катерини.

Катерина любила сережки.

За роки окупацii вiн не сподiвався на звiстку, та пiсля звiльнення села скiльки не писав додому – жодноi вiдповiдi. Утiшав себе, що, мовляв, вiйна йде, що пошта нерегулярно працюе, все може бути… От з’явиться вiн негадано, i зустрiне його…

Рiдна хата зустрiла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гнiздо, та недогорiлими кроквами i задимленими стiнами.

Вишнi на причiлку теж стояли чорнi, i над ними гули бджоли, не впiзнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квiтнуть бiло-бiло?..

Щедрiя обступили сусiди.

Вони мовчали. А на високому чорному бовдурi галасували галки. Та над чорними обгорiлими вишнями гули бджоли – шукали цвiт i не знаходили його.

Катерину розстрiляли в сорок другому, як матiр офiцера-льотчика i дружину фронтовика-комунiста, розстрiляли на кладовищi.

Стоячи пiд дулами автоматiв (розказували йому односельцi), Катерина дивилася в небо – може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося iй в останню мить ii життя, що вирине з-за хмар коханий синок на крилатiй птицi i порятуе ii?..

Щедрiй поклав на ii хрест сережки i пiшов вiдбудовувати хату.

Треба було жити i чекати з вiйни сина.

Чекаючи сина, вiдбудував хату i посадив новi вишеньки.

Минув травень.

Весна була ще в розпалi, стояли днi яснi, чистi, дзвiнкi, ночi темнi, зорянi, теплi. Стара тополя тихо шелестiла молодим листям, тiльки на ii вершечку чорнiло нiким не займане колесо.

Лелько не повернувся.

Не судилося йому збудувати власне гнiздо, виглядiти в ньому лелечат i вчити iх лету у високому i дзвiнкому приорiльському небi… Колесо так i лишилося нiким не займаним.

Випала молодому лелечичу Аравiйська пустеля.



У негоду чи у вiтряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своему вершку гойдаючи. Не стало воно гнiздом.

Інодi старий лелека прилетить на те колесо, стане, зiгнеться, вбере голову в плечi, настовбурчить пiр’я i стоiть так довго-довго. Бувае, що й у нiчнiй пiтьмi бiлiе самотиною на тiм колесi.

– Годi, годi вже… – обiзветься до нього дiд Щедрiй (а може, не так до лелечича, як до самого себе, до думок своiх болючих). – Лелька свого ти вже не повернеш. Кожного з нас чекае своя Аравiйська пустеля. Кому випаде перелетiти ii, кому крила тiльки обсмалити, а кому i впасти на гарячий пiсок. Лелько впав, iншi перелетiли пустелю, отож вашому лелечому роду i не буде переводу.

Помовчить i знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.

– Життя – як тее море… А в пiснi як спiваеться?.. Доки море перелечу, крилонька зiтру…



Минуло ще кiлька рокiв.

Дiд Щедрiй геть побiлiв, i коли сидiв на ослiнчику пiд розквiтлою вишнею, то здавалося, що його бiла борода теж по веснi розквiтла вишневим квiтом.

Йшла його вiсiмдесят сьома весна.

– Це ж треба стiльки прожити, га? – дивуеться старий. – Вiсiмдесят сiм годочкiв, як один день! Уже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу…

Згадував сина, бiлявенького Лесика iз щербатеньким зубом.

У сорок першому Лесик уже був лейтенантом. У кiнцi травня сорок першого мав приiхати до батькiв у вiдпустку. Катерина хату вибiлила, зiллям ii заквiтчала, а вiн вудочки лаштував – Лесик у листах похвалявся: як приiду у вiдпустку, то вiдразу ж за вудки i до Орелi!.. Та все в листах доскiпувався, чи беруть у Глухому озерi щуки, а на Орелi, бiля засохлоi верби, окунi?

Замiсть вiдпустки Лесик вилетiв на фронт.

Фотографii обiцяноi так i не надiслав, i лишилася вiд нього та, едина, де вiн знятий ще хлопчиком у воротах…

Лесику було в сорок першому двадцять, батьковi – сорок п’ять.

Ідучи на вiйну, Щедрiй казав:

– Якщо моему роду випаде зустрiтися з кулею, то нехай вона дiстанеться менi. Я пожив бiльше та й щастя любовi спiзнав. А Лесик ще тiльки починае жити – не можна йому з кулею зустрiчатися, йому ще треба по вiйнi гнiздо свое вити, радiсть любовi спiзнати, дiтей виростити i в свiт бiлий пустити…

Ворожа куля таки випала iхньому роду – тiльки прийняв ii Лесик.

Не перелетiв криваве море вiйни.

Не повернувся вiн до рiдного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидiв з вудочками бiля Орельки, не цiлував дiвчат i дiтей своiх не лишив у свiтi бiлому.

Чекав його батько аж до сорок сьомого.

А тодi прийшов папiрець: у сорок третьому капiтан О. Т. Щедрiй не повернувся iз бойового завдання.

Вiн не повернувся з польоту й досi.

Капiтаном сина свого Щедрiй не уявляе, бо так i не побачив його жодного разу в офiцерськiй формi з погонами. Син назавжди залишився в його пам’ятi бiлявеньким хлоп’ям iз щербатеньким зубиком, невгамовним Лесиком, котрий потай од батька-матерi майструе собi за хатою крила…

А вишнi квiтнуть, а бджоли гудуть, а весни йдуть i йдуть, а старий все сина свого згадуе та виглядае… А раптом… Серце не хоче змиритися, що сина немае, а пам’ять вiчно жива, не хоче забути його образ.

А син усе не повертаеться з бойового польоту.



А наступноi весни, як ховали Тараса Микитовича Щедрiя, прилетiли до його двору iз теплих краiв двое молодих лелек – вiн та вона. Пара хазяйновито оглянула колесо на тополi, i молодi лелеки, церемонно розкланявшись на колесi одне одному, скрiпили тим ритуалом неписану свою шлюбну угоду.

Так у свiтi крилатих народилася ще одна сiм’я.

Коли старого – геть бiлого у червонiй трунi – виносили з двору, лелече подружжя мостило собi гнiздо на високiй тополi.

А над ними, над селом, над Ореллю з Орiлькою, над усiм приорiльським краем весняними вiтрами дзвенiло високе голубе пiднебесся, i молодi лелеки в злагодi гомонiли мiж собою: як то добре буде iм, коли вони навчатимуть у рiдному небi дiтей своiх високо-високо лiтати.

Бо крилатому роду – нема переводу.




Подорож до Самари Днiпровськоi





1. Вiдкриття


Чи знаете ви, що таке Присамар’я?

Чи знаете ви, що таке Самара Днiпровська?

«Знаемо, знаемо!» – вигукнете ви. Присамар’я – це басейн рiки Самари, а Самара – це лiва притока Днiпра, довжиною 311 километрiв. Походження назви «остаточно ще не з’ясовано», запевняють топонiмiчнi словники. Дехто вважае, що вiд татарського самарк, себто «волове ярмо». За переказом, татари розпинали на ярмi християн, якi не хотiли приймати мусульманську вiру.

Що ж, за гiдронiмiчними словниками це, мабуть, i так. Самара – це лiва притока Днiпра, довжина 311 кiлометрiв. А ось, на думку професора Днiпропетровського унiверситету, доктора бiологiчних наук А. Бельгарда, це – диво-дивнее, це щось таке… принаймнi значно поетичнiше, анiж просто 311 кiлометрiв. Бо навiть професори iнодi бувають поетами.

«Серед степових просторiв Пiвденно-Схiдноi Украiни район, що прилягае до середньоi течii рiки Самари Днiпровськоi, являе собою дивовижне сполучення найрiзноманiтнiших ландшафтiв. По схилах деяких балок на правобережжi збереглися невеликi дiлянки степових цiлинок, що по веснi стають срiблясто-лiловими вiд тирси, суцвiть шавлii. („Точно, точно! – вигукуете ви. – Бувало, йдеш за грибами i виходиш до срiблястого озера. Ближче пiдiйдеш – аж то тирса цвiте. А скiльки там конвалiй, фiалок, медуницi, материнки! А пижмо, а звiробiй! А молодило на пiсках, а… Та хiба про все згадаеш!“). Лiвий берег рiки починаеться з заплави, що являе собою сполучення дiбров, лук, високотравних болiт i мальовничих озер, де на дзеркальнiй гладiнi лежать глечики. На заболочених грунтах – цiла колекцiя папоротникiв, серед яких видiляеться своею витонченiстю папоротник „страусове перо“. А поруч – пiски. Справжнi дюни! Тут знаходиться найпiвденнiший на Украiнi форпост сосни i берези. Пiд шатами iхнiх крон такi пiвнiчнi рослини, як плавун, хвощ, папороть, ростуть по сусiдству з лiсовими орхiдеями, любкою дволистою, коручкою, зозулиними слiзками. Фауна присамарських лiсiв також включае ряд видiв, не властивих степовiй зонi. Тут i дятел, i повзик, i довгохвоста синиця, i лось, i видра, i дикий кабан, i косуля, i куниця, i борсук. З пiвдня до тераси болiт прилучаеться „солоний лиман“, що забезпечуе мiсцеву лiкарню цiлющими грязями».

Так ось автор i вiдкрив свое (СВОЄ!) Присамар’я, свое грибне царство[2 - Нi, це не вiдкриття «тихого полювання». Це – вiдкриття Присамар’я. Але вiдкриття, ясна рiч, не географiчне, бо автор аж нiяк не цiлить на роль такого собi Колумба районного масштабу. Нi i нi. Авторове вiдкриття Присамар’я – це вiдкриття для себе, адже кожний iз нас мусить хоч що-небудь вiдкрити у свiтi бiлому для себе.]. А територiя Присамар’я, себто територiя авторового грибного царства, чималенька – 15 тисяч гектарiв! І це мiж iндустрiальними центрами, такими як Днiпропетровськ, Днiпродзержинськ, Кривий Рiг, Павлоград.

Але – досить вступу. Час уже збиратися по гриби.

Чи знаете ви, з чого починаеться похiд за грибами?

О, це не так просто, як вам здаеться!

«Знаемо, знаемо! – упевнено вигукне тут котрийсь iз бувалих читачiв. – З корзини. Бере грибiвник якийсь там козубець-луб’янець i…»

Так-то воно так i… не так.

Похiд за грибами починаеться з однiеi дуже важливоi розмови… Так, ви вгадали. З дружиною. Бо тiльки-но ви почнете збиратися в лiс, то неодмiнно виявиться, що дружина ваша вже мiсяць чи й два не ходила в кiнотеатр, а якраз на цей вихiдний i зiбралася. Та й фiльм зараз демонструеться, як сусiдка запевняла, «заграничний», ще й буцiмто про любов. У Парижi чи в Римi. А тут вас iз грибами…

Тому, як самi розумiете, треба дружину пiдготувати.

– До речi, мое серденько, завтра у нас що? Здаеться, вихiдний. То я, мабуть, моя зозулько… (варiант: ластiвочко, синичко, журавочко, лебiдко, галочко… Крiм пернатих, радимо використовувати i ссавцiв: кiшечко, бiлочко, куничко, лисичко… ну i так далi). Завтра той… За грибочками поiду.

– Знову-у??! Знову у вихiдний тинятимешся поза уманню, а я… я… на кухнi… у… у…

– Ах, моя лебiдонько, – квапитесь ви, доки джинн ще не вилетiв iз пляшки. – Чому на кухнi? Мусиш ти хоч раз культурно вiдпочити? От i сходи у кiно.

– Та я й так щовихiдного сама! Бо тебе носить бозна-де. Нi, ти менi скажи: е у мене чоловiк чи нема? Ах, е? Тодi я пiду в кiно так, як ходять усi щасливi жiнки: зi своiм чоловiком.

– Звичайно, я вдячний тобi, моя лебiдонько, що ти хочеш зi мною у кiно, але ж – грибочки…



Тепер лишаеться запитати: чи знаете ви, що таке гриби?

У Словнику украiнськоi мови (том 11, стор. 165) сказано так:

«Гриб – це нижча безхлорофiльна рослина, що мае форму шапки, надiтоi на нiжку, i розмножуеться головним чином спорами».

І все. Просто i ясно.

Що ж, усе це так, але якби-то укладачi Словника знали, яку радiсть даруе людинi ота «нижча безхлорофiльна рослина, що мае форму шапки, надiтоi на нiжку», то вони про гриб, напевне б, цiлу поему написали. А якщо й не поему, то хоча б таке:

«Приблизно з половини липня, як тiльки проллються над навколишнiми лiсами золотi, вперемiшку з сонцем дощi, i затуманяться полудневим маревом далекi узлiсся, з половини липня i майже до самого жовтня повiтря у нашому мiстi стiйко пахне грибами. Не знаю, кого як – особисто ж мене цей дух так бентежить, що я, здаеться, готовий чимдуж бiгти з луб’янцем хоч куди – в бiр чи в березняк. І серце виповнюеться тихою свiтлою радiстю, яка знайома кожному заповзятому грибiвнику».



Отже, грибiвник – це той, хто збирае гриби. (Не плутати iз словом «грибник» у Даля, там воно означае… пирiг iз грибами.)

Так от, автор – один iз тих, хто збирае гриби. А скiльки у нас мiльйонiв грибiвникiв – точноi цифри не знае, мабуть, i всезнаюча статистика. Є вони навiть серед поетiв i серед солiдних прозаiкiв, i вони (зокрема, прозаiки) ось як пишуть про свое захоплення:

«Кажуть, козуб терпiнням повниться, але не вся та радiсть, що в козубку зiбрана, – менi, може, тим ще люба ця красна пора року, що будить вона в людях – вiд малого до великого – почуття свiтлi, помисли добрi – про красу рiдного краю, про щастя жити на землi, i, захопленi здоровим азартом, ми самi навiть не вiдчуваемо, як пiдносить нас над буденнiстю вiдчуття вiчноi спорiдненостi з природою».

Отож, дорогий читачу, за козубець, за дружину i… Навiщо iй у вихiдний удома сидiти? За корзину, за дружину i – в лiс. І кваптесь, кваптесь, бо грибна пора… Ось вам на цю тему усмiшка.

«Дiдусю, – звертаеться мале грибенятко до старого гриба, – розкажи, яке було життя удавнину, днiв iз дванадцать тому».

Ось який вiк у грибiв! А деякi з них (наприклад, пiдосичник) живуть ще менше: 6–7 днiв. Але на наше безмежне щастя, ростуть вони не всi разом i не всi в один день.

І нарештi останне: кому за грибами ходити?

Вiдкриемо словник Грiнченка: «Щасливому по гриби ходити».

Вiдкриемо словник Даля: «Счастливому по грибы ходить».

А хiба ми з вами не щасливi?




2. Треба встати нi свiт нi зоря


…Усю нiч жахаешся, щоби не проспати. І знаеш, що не проспиш, що неодмiнно схопишся, як i треба, о четвертiй ранку, схопишся, як заведений, а все одно жахаешся… Прокинешся, як з води вискочиш: ху-ух!.. Скiльки там?..

Навшпиньках крадешся в куток, де на стiнi годинник висить, а воно ж темно. Обережно ставиш стiлець, ще обережнiше пiднiмаеш ногу на стiлець i… З гуркотом летиш у куток. Нога сприснула.

– Хто там??? – переполошено зi спальнi дружина.

– Спи, моя зозулько, спи… – соловейком заливаетесь ви. – Це я той… у штопор потрапив. Негодящi стiльцi випускае наша промисловiсть! Халтура!..

Пройшовши отак по меблевiй промисловостi, знову лiзеш на стiлець: о, всього лише друга година ночi! А думав – уже ранок. Лiг о дванадцятiй, спав, виходить, якусь там мiзерiю, а спати зовсiм не хочеться. Бо – гриби. То на роботу i о сьомiй тяжко вставати, а на гриби опiвночi тебе пiдкидае, як на пружинах!

Тихенько крадешся у спальню, ще тихiше, не дихаючи, лягаеш, а дружина i ввi снi бурмоче: «Та не товчися!..»

Чи спав чи не спав, а пiдстрибуеш, наче тебе хто пiдкинув. Аж дружина схоплюеться… «Що таке? Вже сьома година?..» – «Спи, спи, – ви iй лагiдненько. – Ще тiльки пiв на третю…» – «А чого ж ти пiдстрибуеш, як пiв на третю?» – «А звiдки я знав, що всього лише пiв на третю?» – «То купи собi будильник». – «Спи, спи, завтра куплю…» – «Оце „завтра“ я вiд тебе вже десять лiт чую».

Врештi затихли…

Чи спав чи не спав – пiдкинуло тебе. Третя година ночi, а тобi треба о четвертiй збиратися. Але ти боiшся проспати i – навшпиньках, не дихаючи, крадешся на кухню… І так делiкатно ж скрадався, що й пiдлоги пiд ногами не вiдчував, а налетiв на стiлець. А на нiм хтось ще звечора забув каструлю… Ой, як дзенькнула, ой, як застрибала-дзенькнула, котячись, кришка!!!

Усе сiмейство в одну мить на ногах!..

А кришка котиться, пiдстрибуе i – дзвенить, дзвенить, наче дзвiн на дзвiницi! І нiяк ii не схопиш. А бодай тебе!

– Спiть, спiть… – до переполошеного сiмейства. – То – каструлька… Кришечка той… покотилася…

І хутчiй зачиняетесь у кухнi.

Усе зiбрано ще звечора: рюкзак, корзина, баклага з водою, «тормозок», компас, щоб не заблудитися, нiж, сигарети, сiрники, троячка на дорогу.

Доки закипае чай, голишся.

Але ось уже й чай випито, вже втрете все переглянуто, а на годиннику ще й чотирьох немае. Доведеться чекати.

Крадетесь у кiмнату за газетами, i раптом на всю горлянку:

– Н-н-н-н-яв!!!

Це ви у пiтьмi коту на хвоста наступили. Ой, здiйняв же вiн спросоння галас!

– Цить!!! Рознявкався! Розтяг свiй хвiст на всю квартиру. Чи й не цабе! Можна подумати, слон тобi на хвоста наступив! – i до сiмейства: – Та спiть уже, спiть, ее… котик-вуркотик… Щось уздрiлося йому…



Перший автобус о п’ятiй, а ти – з рюкзаком i корзиною в руках, жадiбно затягуючись сигаретою, за пiвгодини ранiше квапишся до зупинки. На проспектi ще не запалювали лiхтарiв, темрява така, що не впiзнаеш знайомий проспект, i здаеться, що ти в iншому мiстi. І ще здаеться, що в цьому мiстi ти сам. Тiльки де-не-де раптом привiтно блисне вiкно, i на серцi тодi потеплiе: е жива душа. І та жива душа – твiй рiдний брат-грибiвник. Чи двоюрiдний – рибалка. У путь-дорiжку братове готуються, рибалки – до Новомосковська, до Самари, грибiвники ж рихтуються далi; хто в Орловщину, Знам’янку, хто в Солоний Лиман, Івано-Михайлiвку, хто у Василiвку, Андрiiвку, Всесвятське… Всi цi села на Самарi – яке ближче, яке далi. А хто збираеться в Обухiвку чи в Мотилiв, Царичанку. Або й ще далi – в Чернеччину, що аж на межi з Полтавщиною. Це – на Орелi. Іншi квапляться в Любимiвку чи у Вiйськове, Таромське або Аули, Сухачiвку, Дiiвку. Це – на Днiпрi… Кожен збираеться у заповiднi, тiльки йому одному вiдомi мiсця з багатими грибовищами… І кожен, прибувши у свое, тiльки йому вiдоме мiсце, виявить там такi орди грибiвникiв, що й повернутися нiде. Ще й оглухне за день вiд галасу, перегукiв, аукання!

«Шург-шург», – десь сонний двiрник цурпалком (усе, що лишилося од мiтли) дряпае асфальт. Себто замiтае.

Спинившись посеред пустельного проспекту, дивишся на небо: о зорi! Рясно висипали, день буде сонячним, теплим…

О п’ятiй пiдкочуе перший автобус. Грибiвники, вудкарi, шофери iдуть. Та ще базарювальники. І десь мiж ними мае бути касирка з автостанцii № 2. Вона завжди першим автобусом iде, бо о пiв на шосту мае вiдчиняти касу… О, сiла. Ну, все, поiхали!

О пiв на шосту висаджуеться братва в рiчпорту, де знаходиться автостанцiя № 2. А бiля каси… Хоч i не пiдходь! Нервуете (чи ж вистачить квиткiв на перший рейс?), тупцяетесь. Та ось уже вiконце, ось уже й квиток… «Стоячий». Ну, все, тепер – у Новомосковськ. Тобто спершу треба втиснутись у автобус зi своiм «стоячим». Втиснулись, зачепилися на п’ятачку. Рюкзак за спиною, правда, дверима защемило, але – пусте. Головне – iдемо. За грибним щастям…

Але вас чекае ще одне тяжке випробування.

У Новомосковську. Приiжджаете туди за п’ять сьома, а на Василiвку автобус iде вiд базару о сьомiй, а до базару ще треба бiгти. І грибiвники бiжать.

Прибiгають.

На площу, що бiля знаменитого дерев’яного собору, збудованого без единого цвяшка (незвичайний витвiр козацько-селянських умiльцiв, перетворений, на щастя, в музей), прибiгаете за лiченi хвилини до вiдходу василiвського автобуса. Того автобуса, що йде на присамарськi села, до грибного щастя. І тут виявляеться, що той единий автобус не гумовий i прийняти ще двох пасажирiв аж нiяк не може. До всього ж, у дверях переповненого автобуса, що нагадуе бочку з оселедцями, застрягла дебела чорноброва пишнотiла i взагалi – симпатична молодиця. Застрягла – i нi сюди нi туди. Незважаючи на пiдбадьорливi реплiки шофера: «Куди, тiтко, преш?!. Лiзло б т-тебе!..» – молодиця влiзти в автобус усе ж не може i лише кричить шоферу: «Чи ж тобi повилазило, куди я лiзу? В автобус твiй клятий лiзу!..»

І тодi гуманний автор i його не менш гуманний приятель вирiшили допомогти безпораднiй молодицi (не без вигоди, звичайно, для себе). Адже, запхнувши тiтку в автобус, сподiвалися влiзти й самi.

Енергiйно й рiшуче поплювавши на руки, авторiв приятель, вiдiйшовши подалi вiд автобуса, затягнув тугiше пояс i, набираючи швидкiсть, тараном врiзався в тiтку (автор навiть очi з ляку на мить заплющив, з жахом думаючи, що тiтка зараз вилетить по той бiк автобуса – та не сама, а з десятком пасажирiв). Але вона тiльки в’iдливо буркнула на адресу мужчин узагалi, що вони, мовляв, зараз перевелися на нiнащо, от ранiше були…

– Ах, так?!! – вигукнув автор, ображений шпилькою молодички, пущеною на всiх присутнiх мужчин. – Ну, постривай!..

Удвох iз приятелем автор, упершись ногами в брукiвку, щосили почав запихати молодичку, та так, що аж автобус, захитавшись, поповз боком… І молодичка начебто почала пiддаватись i потроху втрамбовуватись в автобус. Це надихнуло автора новою наснагою. По якомусь часi, захеканi, вкритi потом, автор та його приятель таки запхали симпатичну молодичку в автобус i хотiли, не переводячи подиху, втиснутись i самi, але дверцi зненацька – хлоп! – зачинилися, й автобус поiхав, прищемивши тiтчину спiдницю… Поiхав у Присамар’я. Автор та його приятель, вiдхекуючись, зосталися нi з чим… Наступний автобус мав iти десь о другiй годинi дня, а то вже не те.

– Як тобi це подобаеться? – звернувся обурений автор до свого розгубленого приятеля. – Устати нi свiт нi зоря, з таким трудом дiстатися до Новомосковська i – для чого? Щоби запхати в автобус якусь тiтку? Теж менi… самодiяльнi штовхачi!..



Вiдкриття Присамар’я зривалось.

Чим би все це закiнчилося – невiдомо, але тут трапився «лiвак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по двi шкури, вiн пiдкинув iх до Губинихи, далi якийсь дiдок конячиною пiдвiз, потiм iшли пiшки, i насамкiнець нас пiдвiз у причепi з бiдонами колгоспний «Беларусь». Так ми й дiсталися нарештi до Івано-Михайлiвки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бiк Самари, на пiщанiй дорозi, що стелеться серед струнких сосон. На повнi груди п’емо повiтря i тишу, i ще щось таке, що й словами передати не можна. А бiлий свiт з усiма його клопотами-турботами залишився там, по той бiк Самари. Йдемо притихлi, переповненi солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустрiне першим у грибному царствi?

А першими нас зустрiли у лiсi гриби-зонти.

О, як вони вродили того лiта! Скiльки нi йдеш лiсом – тебе зустрiчають i проводжають цi високi (по колiно, найвищi в грибному царствi) гриби! Раз по раз вибiгають вони з дубнякiв до дорiг i стежок, наче подивитися: а хто це завiтав до них у гостi? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якiсь зiбрання зонтiв. А може, стоять вони залогами на ближнiх пiдступах-кордонах до грибного царства?

Крiпились ми, крiпились, а тодi не втримались i накинулись на зонти. Беремо ще молодi, лише шляпки, м’якуш у них бiлий. Коли це зненацька:

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираете?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звiробою.

– Як – що? Гриби.

– Та якi ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторiв приятель. – У Францii, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смаженi з маслом.

– Так то ж у Хранцii, – стоiть на своему стара. – А це у нас…

– І в кулiнарii вони високо цiнуються. Є навiть страва: смаженi гриби-зонти.

– Так то ж у кулiнарii, – вперто гне свое стара. – А це у нас…

– А знаете, бабусю, – весело ви iй, – що цi гриби-зонти у тундрi виростають, вищi за берези?

– Тю!.. – стара аж вiдсахнулась. – Як це вiн за березу вищий?

– А так… Берези там карликовi, сантиметрiв по п’ятдесят висотою, от i виходить, що вони вищi за берези.

– Пiду я краще звiробiй збирати, – вирiшуе стара. – А ви, як жити хочете, то не чiпайте тих зонтiв. Бо у Хранцii чи в кулiнарii вони, може, й той… а у нас не той… У нас iх нiхто й пальцем не чiпае. І вам не раджу, бо вас жiнки i в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здiйняла брови на лоба.

– Оце такi, вибач, гриби?

– Бiлi – червою побитi, сироiжки знаходили, але старi та сухi. А зонти нiчого, дружно вродили, здоровi такi.

– Радий, що здоровi, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкаеться гриба. – А вони, бува, не отруйнi?

– Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маеш? Та щоб я отруйнi гриби… І для кого? Для единоi, коханоi дружини? Нi, ти мене просто ображаеш!

– А що в довiдниках пишуть? – не слухае вас дружина.

– Що дуже смачнi. А не збирають iх через незнання.

– Хто пише? – прискiпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти iсть чи тiльки пише? – i по хвилi: – Спасибi, але я не iм що попало!

Коли це дверi – рип! – сусiд заходить. Обережно так заходить, сюди-туди насторожено зирк-зирк, нiби вулицю переходить.

– З грибами, дорогий сусiде. Чув, що вам здорово повезло.

– Ще б пак. Такi зонти!

– А-а… зонти… – обережно тягне сусiд, очицями сюди-туди зирк-зирк. – Як-то кажуть, хоч i неважнецькi, а все ж грибочки… Гм… Бачу, гарнiтур купили. Гм… По знайомству?.. Ну, бувайте. Та глядiть. Воно, може, вашi зонти i нiчого, та… Он у вiсiмнадцятiй квартирi чоловiк з’iв i – баста!

– Що – з’iв? – не дуже чемно питаете ви.

– Не знаю, бо в миску не заглядав. А тiльки з’iв – i той… Перекинувся. Двох рочкiв до свого сторiччя не дотягнув. Отак воно…

І так само нечутно зникае, як i з’явився.

Дружина – категорично:

– Ти як знаеш, а я твоiх зонтiв не iстиму i дiтям не дам!

Смажите ви зонти самi. За всiма правилами кулiнарного мистецтва: миете, знiмаете iз шляпок шкiрку, обварюете гриби окропом i нарiзаете шматочками. Кiльцями рiжете цибулю i пiдсмажуете ii у маслi. А вже тодi, посоливши шматочки грибiв, пiдсмажуете i iх разом з цибулею. Як сiк iз грибiв википить на сковородi – делiкатес кулiнарii – смаженi гриби-зонти – готовий!

– Може, хоч посмакуеш? – миролюбиво до дружини. – Такi добрi, що й тарiлку з ними з’iси.

– Чого б це я тарiлки iла? – i по хвилi: – Не забувай, що у тебе двое дiтей.

– Спасибi за пораду!

…Серед ночi дружина – штовх пiд бiк.

– Ти живий? Та чого ти мовчиш? Питаю, живий ти чи нi?

– Чого тобi? – схоплюетесь ви.

– Живий… – полегшено дружина. – А то чую: увi снi регоче. Думаю, чи вже не вiд зонтiв, бува?

– Приснилось, як ми тiтку в автобус запихали.

– Гаразд, спи, штовхач, – дружина перевернулась з боку на бiк. – Спи! Коли що – буди. А гриби, мабуть, усi поiв?

– Що ти! Там ще й тобi лишилося.

– Ну хiба що трошки вранцi попробую. Та спи, спи…

І ви, засинаючи, щасливо посмiхаетесь. Як добре, що ви вiдкрили Присамар’я! Скiльки ще у вас буде мандрiвок у грибне царство!




3. Ох, лисички моi, лисички…


Чи знайдете ви таку органiзацiю (пiдприемство, НДІ, завод, фабрику, фiрму, комбiнат, управлiння, трест чи, зрештою, якусь там патрiархальну контору), де б не було грибiвникiв?

То грибiв ви можете не знайти, а грибiвники завжди знайдуться, бо iх (на вiдмiну вiд грибiв) щороку множиться усе густiше й густiше. Бо iх, грибiвникiв (на вiдмiну вiд грибiв), нiхто по-браконьерськи не знищуе, а якщо яка компанiя випадково й загубить одного-двох, то на загальному поголiв’i учасникiв пiкнiкiв це, на жаль, аж нiяк не позначиться… Тим бiльше, що загубленi пiд ранок неодмiнно виберуться з лiсу i точнiсiнько навпроти села, себто – навпроти сiльмагу…

Є такi, але… Але не будемо вiдволiкатися… гм-гм… нетиповими випадками.

Отож у червнi справжнi грибiвники у згадуваних уже органiзацiях починають частiше од звичайного робити п’ятихвилиннi перекури по пiвгодини, стають якiсь неспокiйнi, по-змовницьки перешiптуються у закутках коридорiв, гудуть, щось доводячи одне одному, i, зрештою, наелектризованою вервечкою сунуть у профком.

– Так що жито вже той… колос викидае. А пiд час колосiння з’являються гриби, що звуться колосовиками – бiлi, пiдосичники, пiдберезовики…

І тут голова профкому вчасно згадуе, що вже минуло пiвроку, а вiн ще не провiв жодного культмасового заходу, а звiтувати ж колись доведеться…

Перший автобус у грибне царство!

І хоч буде вiн у суботу, а вже в понедiлок, вiвторок чи й у середу ентузiасти бiгають зi списками в руках. І хто тiльки не записуеться у той список! Навiть тi, хто не в змозi гриба вiд пенька вiдрiзнити! Записуються сiм’ями – з дiтьми, тещами, з кiмнатними собачками… Голова профкому в розпачi: записалося аж на три автобуси, а тут хоч би один вибити.

Грибiвники (бувалi) преспокiйно собi посмiхаються, бо з досвiду знають: скiльки б не записувалось, а прийде вранцi в суботу рiвно половина, пiвавтобуса, i шофер ще буде дорогою чужакiв на ясир пiдбирати…

Та ось уже все позаду: i збирання, i сперечання, куди iхати (у Знам’янку, Солоний Лиман, у Василiвку чи, зрештою, у Чернеччину), i сама поiздка, i все, все… Автобус зупиняеться пiд могутнiми, заледве чи не вiковими соснами, i грибiвники якусь мить слухають тишу.

Що за тиша, що за тиша! Аж у вухах дзвенить… Неймовiрна, густа, запашна лiсова тиша, про iснування якоi вже давним-давно забули у мiстi. Тiльки шум сосен та далеке кумкання жаб на Самарi, та духмяне повiтря, та сонце, та небо, та…

І ось iз автобуса (нiби вiн мав злiтати у повiтря) горохом сипонули.

– Гей, гей, товаришi!.. Для тих, хто вперше… Щоб не заблукати – назад, до автобуса, повертайтесь за сонцем. Збiр о третiй…

Не дослухали, штурмовими лавами кинулись у лiс – iз корзинами, господарчими сумками, з вiдрами, ящиками i ще з бозна-якою тарою в руках. І всi врозтiч одне вiд одного. Це щоб сусiда поперед тебе гриба не вхопив, щоб самому знайти таке мiсце, де… Ех, якби так до своiх робочих мiсць поспiшали!..

А ви собi з сином (перший-бо раз на грибах, ач, як пiдстрибуе) та корзиною (…надцятий раз на грибах!) поволеньки пiшли пiщаними пагорбами, де там i тут сосни, як щогли, стоять. І шумлять вони десь там, у голубому пiднебессi, i за iхнi верховiття, наче вiтрила, бiлi хмарки позачiплялися…

І нiби й не було гамiрливого мiста, роботи, щоденних клопотiв. Нiби хтось вас на руки взяв, пiдняв i легенько так понiс, понiс, по-о-нiс… І з ваших плiч, серця, печiнки, селезiнки, нирок – наче по доброму пуду поспадало.

– Тату, а що ото по землi стелеться?

– Молодило, синку.

– Ой, як смiшно його звуть… Молоди-ило. А ото що цвiте?

– Безсмертники.

– А ото… червоненьке… на лапки схоже?

– А то рiдний брат безсмертника. Так i зветься: котячi лапки.

– А бiля ромашки що цвiте?

– Гвоздика польова.

– А ото… голубеньке?

– Ото… Та що це ти, як найнявся? Грибiв щось не видно, а мусять же бути! Жито цвiте.

У березняку вас зустрiчае перший комарик: дзззз…

– Дзижчиш? – ви до нього так лагiдно, доброзичливо. – А чому? Бо живеш ти, комарику, серед природи, i нерви у тебе мiцнi, i валер’янку, мабуть, ночами не п’еш… А побув би ти на моему мiсцi, то не дзижчав би, а – гавкав.

І зненацька почувся синiв крик.

Такий пронизливий-дзвiнкий, що ви, жахнувшись, у два стрибки опиняетесь бiля нього, готовi стати на смертний герць, аби врятувати малого вiд негаданоi бiди.

А синок навпочiпки присiв, а перед ним – гриб.

Бiлий!!!

З добре вiдро завбiльшки (принаймнi так вам здалося в першу мить).

– Хапай його, хапай! – кричить син.

– Спокiйно, спокiйно, – а в самого руки тремтять. – Оце повезло. Спо… Нiкуди вiн вiд нас не втече…

Та гриб од вас… утiк. Власне, розсипався, тiльки-но ви до нього доторкнулися.

– Пiзно-о-о знайшли-и… – ледь не плачете ви. – Черва першою встигла. З тиждень ранiше – i був би наш.

Чимдалi заглиблюетесь у лiс, тим бiльше i бiльше переконуетесь, що грибiв… немае. Зате е комарi. Той iдилiчно-пасторальний комарик, до якого ви так нiжно щебетали кiлька хвилин тому, тепер видаеться вам райдужним метеликом, бо попереду не комарi, а – вовки! Щоправда, спершу ви нiби делiкатно вiдмахуетесь вiд них, як од чогось несуттевого, дрiб’язкового, не вартого уваги.

– А… киш, проклятi!

І навiть слушнi поради iм даете, що вдень, мовляв, порядним комарам треба спати. Та невдовзi переконуетесь, що комарi чхали на вашi велемудрi поради i що iх тут взагалi полчища! Орди! Тьма-тьмуща i ще стiльки ж! Вони пiкiрують на вас, як винищувачi, облiплюють руки, обличчя, груди, спину, ноги i навiть… О-о-о!.. Крiзь штани жалять.

Доводиться виламувати гiлляку i люто перiщити себе нею по чiм попало.

«Оце приперлися своi нерви змiцнювати! Оце подихали свiжим повiтрям!.. Тьху!.. В рот i нiс лiзуть. А-а… Вовки! Шакали! Рисi скаженi! Крiзь штани гризуть!..»

А грибiв – грибiв катма.

Надибуете iнодi сухi-сухi сироiжки, червивi пiдберезовики. Або де бiлий мигне, теж червою побитий.

– А-а-а!.. – не своiм голосом верещить син. – Мене комарi кусають!

– А ти думаеш, мене… – лясь-лясь-лясь… – цiлують? На ось гiлляку… – лясь-лясь… – вiдмахуйся.

– А-а-а…

– Та не стiй… не стiй на мiсцi. Танцюй!

– Я не вмiю танцюва-ати…

– Почекай… – лясь-лясь… – зараз навчишся…

І втiкаете у дубняки, де нiби хоч трохи менше куса- кiв… Ху-ух. І де iх стiльки серед бiлого дня набралося? Сонце свiтить, а вони гризуть…

– Тату, а оно пiд дубом якiсь жовтячки горять…

Ви рвучко озираетесь i застигаете… Пiд дубами, на сонячних схилах, нiби хто жар розсипав. Лисички! Милi моi, дорогенькi лисички! Ой, скiльки ж вас тут! А ворухнеш буре, торiшне дубове листя, а вони… а там iх… горить! Як жаром усе засипане! Тiльки устигай збирати.

Лисички одна одноi кращi. Яечно-жовтi, блiдо-жовтi, червонi, морквянi, вогнянi… І кожна визирае з-пiд дубового листя, наче хвостиком тебе манить. Проведеш палицею по листi, а вони так i вистрибують, так i вистрибують!..

– Ну, синку, повезло ж нам! Це плата за тi муки, яких ми од комарiв зазнали…

Та ось ви, ледве тягнучи ноги, покусанi комарами, з пересохлими ротами вибираетесь iз лiсу.

– Овва! А де ж автобус? Село якесь, городи до лiсу…

– Пити-и хочу-у, – син уже зовсiм вiдмовляеться йти.

– Ну, герой! Потерпи. Ще ривок, он тiтка на городi пораеться, у неi i нап’емося.

Порослою споришем стежкою, що дiлить город, тiтка, витираючи фартухом руки, мовчки веде нас у двiр, мовчки виносить вiдерце i кухлик з облупленою емаллю i дiрочкою на денцi.

І доки ми з сином жадiбно п’емо, по черзi притуляючи пальця до дiрочки у денцi кухлика, тiтка спiвчутливо хитае головою.

– Бiдненькi!.. Аж позапухали. Погризли ж вас триклятi кусаки! Еге, iх у лiсi зараз, як смiття. Наплодилися, бодай iм!

– Але ж лисички якi!

Тiтка скоса зиркае на вашу корзину iз симпатичними жовтими лисичками i невдоволено пiдбирае тонкi губи.

– Хiба то гриби? Казна-що таке!

– Та що ви! Лисички – то сонячна радiсть грибiвника!

– Ага-ага, отак i мiй Прокiп спiвав та все за лисичками бiгав. Тiльки з роботи, вмиваеться, причепуриться i – гайда. Лисички, кричить, – сонячна радiсть!.. І добiгався. У прийми пристав. Пiд лiсом вона, змiюка, живе. От вам i лисички, бодай iм!.. Вiк би iх не бачила!..

«Говори-говори… – повертаючись до автобуса, подумки полемiзуеш iз тiткою. – При чiм тут лисички? Треба було Прокопа свого мiцнiше тримати!»

– І де ото можна стiльки ходити? – зустрiчае нас бiля автобуса повеселiла (перший-бо виiзд на лоно природи!) компанiя. – Федi не бачили? Ну, того… слюсаря. Як гайнув по приiздi, так тiльки й бачили його. Ото набере!

– Товаришi, пора iхати. Бо й так забарились. Автобус лише до п’ятоi зафрахтований. А на зворотну дорогу пiвтори години треба.

– Так Федi ж немае!

– От народ! І де його носить? Домовлялися ж… о третiй – збiр.

Хтось просить шофера посигналити.

– Немае сигналу, – з-пiд автобуса, iз холодку лiниво озиваеться шофер. – Дома забув сигнал. Гукайте свого Федю самi.

Тодi наперед виходить керiвник художньоi самодiяльностi.

– Нумо, братцi, – бадьоро починае вiн i по-диригентському махае руками. – Приготувалися! Раз-два-три! Хором: Фе-едю-ю-у-у!!! Та не ревiть, наче вас рiжуть! Мелодiйнiше, товаришi!

– Фе-е-е-дю-ю-у-у, – врiзнобiй i не зовсiм мелодiйно тягне компанiя. – Фе-е-е-е…

– … дю… дю… дю…. – лунае понад лiсом.

– Нумо ше раз, товаришi! Хором: Фе-е-е… Тягнiть, кричiть! Людина заблудилася, а ви… Хором! Дружнiше! Голоснiше!..

Минае з годину. Вiд Федi – нi слуху нi духу. Знеможена компанiя вже ледве-ледве хрипить:

– Фе-е-е…

– Фе-е-е…

Федя знайшовся аж через двi години, коли всi вже не те що кричати, а й навiть хрипiти не могли.

І де б ви думали, вiн був?

Та пiд сосною, поруч з автобусом!

Вилiз Федя з ромашок, пострушував з себе мурахiв, потягнувся смачно, невдоволено буркнув:

– Дома жiнка поспати не дае: на роботу, Федю, на роботу… У недiлю: вставай, Федю, килими витрушувати… Думав, хоч тут… так ви, як найнялися: Федю та Федю!.. Ну чого ви на мене повитрiщалися? Давно не бачили, чи що? Ходiмо краще гриби збирати. Хоч подивлюся, якi вони…




4. Скiльки днiв щастя за життя набереться?


Вiдкриваемо перший-лiпший довiдник про гриби.

«Бiлий гриб, боровик (iстiвний, І категорiя).

Загальний опис: шляпинка м’ясиста, у молодих грибiв – свiтла, пiзнiше – каштанова або темно-бура, червонувато-коричнева, гладенька i суха. Шкiра не знiмаеться. Дiаметр 5—20 см. Округла, випукла.

Нiжка коротка, товста, дебела, трохи волокниста, брудно-бiла, сiрувата… Висота 4—20, дiаметр – 6–8 см.

Смак i запах. Трохи солодкуватий, з приемним запахом».

Ви зрозумiли, що таке бiлий (БІЛИЙ!!!) гриб?

Нi? Тодi ось вам ще одна цитата (теж iз книги про гриби):

«…У веселi березовi свiтлицi заходиш, як у колонну залу природи… І ось нiби шпигнуло в груди, частiше загупало серце… Грибiвник побачив… Темно-коричнева округлiсть шляпинки на бiлому пеньку нiжки. Пiд жовтим листям соромливо притулився бiлий гриб.

Нiби крихку вазу, обережно пiднiмаеш свiй захоплюючий трофей. Шукачу грибного щастя повезло! Гарний на вигляд, масивно-округлий здоровань. Не гриб, а – картинка! Чисте мистецтво! А не здогадалися заводськi художники i скульптори взяти його моделлю на фарфор, фаянс, майолiку, мозаiку побутових виробiв. Лита бронза – шляпка. Боровик, здаеться, ще дихае туманом, росяною вологою нiчноi свiжостi…» (Д. Зуев. Дары русского леса.)

Тепер ви, звичайно, хоч трохи вiдчули, що ж воно таке за незвичайний витвiр матiнки-природи – бiлий гриб- боровик?

В iерархii грибного царства вiн посiдае… Нi-нi, не «одне з перших мiсць», як обережненько написав у брошурi якийсь кандидат якихось наук, а – ПЕРШЕ МІСЦЕ!

Перше, щонайперше!

Бо вiн – один-единий у всьому грибному царствi, iншого такого немае. Бо вiн – одиниця вимiру, i по ньому, як по еталону, мiряють усi iншi гриби.

Зважте й на те, що словом «гриби» колись на Русi величали тiльки один гриб – бiлий. Решта ж (крiм груздя, що вже й тодi мав персональне iм’я) були просто губи. Та й тепер у пiвнiчних областях Росii, в захiдних областях Украiни гриби (крiм бiлого) – то губи.

«Вiдро губ знайшла, а грибiв тiльки трое!» Тобто грибiв (якихось) аж вiдро набрала, а бiлих лише три знайшла.

Жоден гриб не мае стiльки врочистих, поетичних та iнших патетично-лiричних епiтетiв, як боровик: незрiвнянний, диво природи, генiальний витвiр, чарiвний… i т. д., i т. п. Або ще – справжнiй гриб, як величають боровик на Украiнi.

У Закарпаттi вiн ще й «вiйт». Усьому, значить, голова. Коротко, точно i влучно. Залишаеться додати, що боровик – тiльки боровик! – мае монаршi титули: цар-гриб, король тощо.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/arav-yska-pustelya-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Лихо з голоду» – новий варiант мого давнього оповiдання «Тарасове дитинство», що друкувалося 1964 року до 150-рiччя вiд дня народження Т. Г. Шевченка, але автора воно так i не задовольнило, i вiн через сорок рокiв вирiшив його переписати заново. На основi «Тарасового дитинства» й написав – з елементами, щоправда, фантастики – оповiдання «Лихо з голоду». (Автор.)




2


Нi, це не вiдкриття «тихого полювання». Це – вiдкриття Присамар’я. Але вiдкриття, ясна рiч, не географiчне, бо автор аж нiяк не цiлить на роль такого собi Колумба районного масштабу. Нi i нi. Авторове вiдкриття Присамар’я – це вiдкриття для себе, адже кожний iз нас мусить хоч що-небудь вiдкрити у свiтi бiлому для себе.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения